Розділ «ІІІ Сім любовей»

Вже за дверима згадав вірша, вірша про зимовий буран, мабуть, ще холодніший вітер, який побачив на вікні квітку герані й закохався в неї. Полетів, щоб потім вернутися, а квітка не змогла полетіти за ним, та не тому, що квітки не літають, а тому, що, бачите, їй не було чого сказати тому вітриськові. «Балада про буран і герань», Роберт Фрост, американський поет. Бач, пам’ятає. Ще не все вивітрила, вигнала з голови горілка. Оленка дуже любила цього вірша. Обидва його варіанти, бо ж у книжці, яку колись привіз із Луцька, було два різних переклади, і в одному з них квітка була не геранню, а трояндою.

— Правда ж, гарно? — він чує Оленчин голос.

І свій:

— Красиво, але дика вигадка. Вітер закохується у квітку… Ха! Як казав колишній вождь, єнта вещ посільнєє «Фауста» Гьоте. Ще раз — ха!

— Не смійся… Ти не такий…

— А який?

— Ти розумієш поезію.

— Нєзабвєнний Лев Нікалаєвич казав, що він…

— Знаю-знаю твоє йорнічання. «Ізо всєх поетов я люблю одного лішь Пушкіна, да і то потому, что он пісал отлічную прозу»…

— От бачиш… З класиком не посперечаєшся.

— Та твій Толстой і Шекспіра не визнавав. Як він іронізував над «Гамлетом»… По-моєму, він любив тільки казку «Маша і медведь».

— Значить, у нього був гарний смак.

— Та ну тебе…

Оленка ображено відвертається. Надуває губи. Та довго вона ображатися не вміє:

— А знаєш, як по-українськи герань?

— Ні. Я ж не філолог, на відміну од декого.

— Причому тут філологія… Ти ж виріс у селі…

— Як і ваша величність. Хоча здаюся… То як?

— Журавець.

— Ніколи не чув.