Розділ «ІІІ Сім любовей»

Простував уже своїм городом. Подумав раптом, що вечір мовби кудись провалюється. Зникає, а довкола суцільна темрява і в тій темряві нічого нема — ні дерев, ні будинків, ні вогників, зір, довколишнього світу взагалі. Він пливе в тій темряві й темрява всередині нього. Щось треба зробити, щоб вибратися з неї, а він… не знає він, що… Покликати когось, себе самого? Себе?

Він спинився перед хлівом. Відчував, що не хочеться вертатися до хати.

Стояв, услухався в тишу.

«А чи не закоханий ти, друже, в Настю? — думка з’явилася, мов несподівана блискавка — тільки сяйнула, але не зникла, не забулася. — Зараз, або вже й давно… Коли приходив, щоб подивитися на неї… Що за химера, що за бридня… Закохатися в жінку, котра має четверо дітей, одне з яких, може, твоє, а може, й ні… Химера… Химера совісті з’явилася? Не вистачає тільки персонального фюрера, щоб пообіцяв звільнити од цієї химери… А власне, в чому проблема? До тебе, здається, немає жодної претензії… Більше того, над тобою сміються, друже…»

На подвір’ї його чекала мама.

— Що, Настя оглашенна перестріла?

— Настя? Чому Настя?

— Ну, я чула неїн голос… А потому ви-те удвох стали говорити…

— Перекинулися кількома словами.

— Не приставала?

— Ні. На себе помиї лила.

— Я ж і кажу — оглашенна. Чи щось друге… Вроді й за Венею не сильно переживала, а щось, певно, таки зтронулося, як сама осталася…

«То, може, то вона таємно любила Веню, — подумав Юрій. — Насміхалася, обдурювала, зраджувала і… і любила…»

Від цієї думки йому стало зимно.

Мовби замість пізньої весни на їхнє подвір’я прийшла осінь.

Йому несподівано захотілося, щоб так не було.

Він… Він ревнує до покійного нещасного простака Вені? Який хвалився колись, як брутально, грубо бере свою жінку.

Юрій зайшов до хати. У передній кімнаті, що правила і за кухню, і батькам за спальню, батько вже лежав на постелі. Юрій підійшов до тумбочки, дістав недопиту пляшку горілки.

— Вип’ємо ще, тату?

— Ти як хоч, а я вже не буду, — сказав батько. — Та й тобі не раджу.