Розділ «ІІІ Сім любовей»

Вона тривала всі одинадцять років. Після восьмирічки ще три роки їздили автобусом у сусіднє село, бо в Загорянах ще не було середньої школи. Вже тоді знали, що разом і поступатимуть, тільки на різні факультети: Оленка — на філологічний, українська мова і література, Сашко — на історичний. Бо хотіли разом працювати, в одній школі. До того ж Оленка знала безліч віршів. Розбуди серед ночі — й вона все розкаже про підмет і присудок, особливості вживання дієприкметників і дієприслівників. Він любив занурюватися в давні часи й наче наближати їх до теперішніх, уявляти, як поступив би той чи той історичний діяч, якби жив у наші дні.

Їх за час навчання прозивали по різному. С — О — від двох імен, котрі трансформувалися в Сашка й Оленочку, О — О — від Оленки й Олександра. Сашоле — від Саша й Оленка. Олешура — від іншого вимовляння двох імен. Даремно ті, що кпинили, намагалися досадити.

Як не дивно, Оленку це навіть тішило. Мовби спонукало до гри.

— Сашоле! — вона з якимось видимим дивним задоволенням вимовляла це ім’я-прізвисько. З особливою інтонацією, наче виспівувала.

— Сашоле!

Сашоле поїхали після школи поступати до Луцька. Вона склала всі екзамени на «відмінно». Як і належало. Він… написав твір на трояка, часто плутав, де треба ставити коми, двокрапку, тире, от, мабуть, і тут наплутав щось. На екзамені з німецької одне питання не знав, збився на іншому і знову — трояк. Дарма, що з історії й усної мови та літератури отримав, зубами вигриз відмінні оцінки. Не пройшов за конкурсом.

Її великі розгублені очі. Зі сльозами в них.

— Сашуню, це ж не кінець світу.

— А я й не кажу, що кінець… Ще прорвуся.

— Поступиш наступного року. Або… Або я заберу документи й знов поступати будемо разом.

— Не дурій!

— Я й так дурітиму без тебе.

— Не смій. Ти приїжджатимеш в село, я — до Луцька. А ні, то… Я краще влаштуюся тут на якусь будову. І готуватимусь до вступу. Так, це ліпше.

То було справді ліпше. Ліпше. Вдень він підсобник, носив цеглу на будівництві заводу, ввечері бігав на побачення. І ревниво допитувався про однокурсників.

— У нас тільки четверо хлопців. І всі розібрані. Це ж філологія. Йдуть переважно дівчата.

— Ага, то тобі не дісталося, — він злорадно й задоволено водночас. — Дивно. Така красуня й на тобі… Облом.

— Я й не брала участі в змаганнях. Пас, бо принц у нас.

Якщо по правді, то Оленка не була красунею. Як і він — красенем. Хіба очі, виразні, вічно запитливі й трохи збентежені, ледь помітна родимочка над губою, смаглявість (він сміявся — признайся, що ти трохи циганка), особливий порух голови, коли закидала косу чи розпущене часом довге темне волосся. Він любив усе це і всю її з голови до ніг. Як і вона його — в міру міцного, з іронічним поблиском так само сірих, тільки світліших очей, ходою, про яку вона казала:

— Ти йдеш, як рубаєш…

— Як це?