Розділ «ІІ Родичі»

Була в їхніх обох родинах і своя неприязнь — з сусідами, а то й родичами, всяке в селі трапляється, сварилися, навіть проклинали, потому мирилися. Як то в житті й буває. Ніхто з їхніх родичів такого зробити не міг. Перебрали й тих, котрі мали недобру славу — розбишак, гультяїв, п’яничок. За що б мали таку наругу вчинити?

— Що робити будемо? — Тетянка.

— Зара, певне, ніч. Дождемося ранку. Мо’ що й побачимо.

Тулив кохану до себе, зігрівав, як міг, хоч і самому все холодніше ставало. Спасівка вже, за три дні найбільший, яблучний Спас, а кажуть же — прийшов Спас, бери кожуха про запас. До того ж на землі сидів.

Все ж діждалися (перед тим навіть забилися в сторожкій дрімоті), що зверху стало слабке світло просіюватися. Виявилося — вони справді в ямі, до того ж глибокій, накритій наче залізними ґратками, прикинутими зверху гілками. Остап вирішив — підніме на руки Тетянку, хай спробує дотягнутися, мо’ й підважить ту завалу. Дівчина залізла йому на плечі, понатужившись, піднявся. Вперся руками в стінки ями й Тетяна якось стала на його плечі ногами. До ґраток то дотяглася, та підняти їх не змогла.

— Мо’ ти спробуєш? — жалібно-жалібно, аж йому серце зайшлося.

— Ти ж мене не втримаєш.

— То що ж робити?

— Ждати.

— Думаєш, хтось прийде?

— Мо’ й прийде. Або найде нас. Повинні ж шукати.

— Повинні.

Остап став переконувати — їх обов’язково шукатимуть. І його, і неїні батьки. Брати й сестри. Попросять сусідів, а то й старосту. Повідомлять волосне начальство. Вони не мусять пропасти. Їх знайдуть.

Переконував отак Тетянку і себе. Більше, звісно, неї. Али й себе також. Болісно відчув — так не хочеться вмирати — отако, молодим, не ожененим. Хлопцем, що й жінки ще не знав. З Тетянкою рішили — знатимуться близько вже пусля весілля. Як і годиться, щоб перша ніч була, а затим, як годиться, медовий місяць. На побаченнях обіймалися, цілувалися, пригорталися і обоє дрижали в передчутті чогось більшого. Тепер опинилися наодинці, зовсім поруч одне від одного. Та в холодній смердючій ямі. Де, хіба що, тулилися одне до одного.

Під ранок Тетянка сказала тоже жалібно, голосом, що дрижав:

— Остапе, я до вітру хочу.

— То сходи.

— Я… — затнулася, а тоді ще жалібніше: — Я стидаюся. Як же тут?..

— Мусово. Хтозна, ще скіко отако терпіти. Я одвернуся.

Одвернувся. Ніколи не чув, як то роблять жінки, подумав, що надто голосно. За різким запахом сечі прийшов схлип, а потім плач. Тетянка плакала, й дедалі голосніше. Став заспокоювати, погладив по голові. Вона ткнулася в його плече.