Розділ «ІІ Родичі»

— Це не мама, — сказала Ліонелла. — Може, підніметесь?

Чоловік пововтузившись, таки звівся на лікті. Блимнув раз, вдруге, змахнув рукою.

— Бр-р, привидиться ж таке… Откуля, пані?

— З того світу, — сказала Ліонелла, не приховуючи в інтонації бридливості. — Вийдемо надвір.

У дворі вона спитала, чи пригадує її.

— Та вроді панянка. Виросла як. Звиняйте, що я так… Вчора тріньки випив.

— Заработать хотітє? — в лоб спитала Ліонелла.

— Заробити? Щось у палаці зробити?

— Ні. Інша робота.

Вона дістала з сумочки сто рублів, помахала перед носом Гаврила. Той очманіло поводив очима.

— І що ж то за робота така?

— Зараз поясню.

І вона пояснила. Спитала насамперед, чи знає він Остапа Терещука.

— Остапа? З Гапликівської родини? Того задаваку…

— Можливо. — Слово «задавака» їй сподобалося. — І наречену його знаєте? Тетяну.

— Та вроді. — Гаврило чмихнув. — Сусід мій, Платон, до неї сватався. Так одкоша дала, за того бугая збирається. Гордячка з косою.

Ліонелла сказала, що Остап з Тетяною її образили. Посміли образити. До суду вона подавати не буде, а от провчити варто. Ні-ні, бити не треба, не можна ні в якому разі, а ось просто провчити…

— І як то… Мо’ пудкажите? Коли бети ни мона…

— Вам видніше. Не бити і не убивати.

— Холєра… Задачка… То всьо за сто рублів…