Розділ «ІІ Родичі»

Під вечір нагорі почулося спершу віддалене шарудіння, потім явно людська хода.

— Ми тут… Ми тут! — слабким голосом закричала Тетянка.

— Ми тут, у ямі, — за нею й Остап.

Хтось спинився біля ями, став одкидати гілля, потім натужно відсувати ґратку. Мовчки, тільки сопів.

Вони побачили, що на голову прийшлого накинута мішковина. Їм спустили глека, якого прийняв Остап. Потім до низу щось полетіло. І чоловік у масці-мішку… став засовувати отвір.

— Гей, ти, хто ти не є… За що ти нас так? Скажи, хоч чим ми завинили? — Остап крикнув і вперше закашлявся.

— Хіба ж так можна? — Тетянка додала.

Чоловік наверху не сказав жодного слова. Зник, розтав у надвечірнім лісові.

— Хто б то міг бути? — спитала Тетянка.

— Якби я знав… Може, ще прийде…

Намацали кинуте їм. Хліб. При падінні вимазався, стали витирати.

У глекові була вода. Вода і хліб. Їх, отже, ніби рятували, не давали вмирати голодною смертю…

Чи продовжували муки?

— Давай пожуємо, — сказав Остап. — Віддеремо те, що вимазалося, і поїмо хоч трохи. Тре…

— І поп’ємо… Може, вмиємося?

— Хіба ледь-ледь… Воду треба берегти.

Тієї ночі до Остапа прийшла ще одна думка — той, наверху, хоче, щоб вони, перш ніж помруть (якщо уготована така страшна смерть), зненавиділи одне одного. Йому, що стільки вимріяв про єднання з Тетянкою, про кохання з нею, якого прагли душа і тіло, тепер здавалася начеб нелюдською, блюзнірською сама думка про те, щоб злитися, злягатися в цій брудній смердючій норі, на мокрій, вкритій лайном і їхнім блювотинням землі, злитися брудними, вже також смердючими тілами. Він завважив — у дівчини з’явилася, стала наростати відраза до нього, до його доторків, притуляння.

Як цьому зарадити — не знав. Вони обоє були живими, але людьми, а не просто істотами.

«Як то добре бути людиною, — подумав Остап. — Господи, поверни нам більшу людську подобу, дай світла, дай чистоти, бо ще трохи й ми не витримаємо, порятуй, якщо ни мене, то хоч цю дівчину, вона не повинна вмерти».

Молився й просив, просив і молився. Молилися обоє.