Розділ «ІІ Родичі»

— Але що сталося, Остапику? Хто з нами так зробив?

— Якби я знав.

— Як тут смердить…

— Може, якийсь звір тут сконав.

— Господи, за що? — Тетянка схлипнула. — Холодно, Остапе. Здається, з мене зняли спідницю. Тико їдна сорочка.

«Нивже над нею хтось поглумився?» — Остап здригнувся й мацнув рукою.

— У мене тоже тико підштаники.

— Ой, Остапику! — Тетяна глибоко й важко зітхнула. — Ой, любий… Нащо ж я тибе на тії ведмеді підбила…

Остап взяв неї за руку, погладив.

— Мовчи. Нам було добре. Ходи до мене, я тибе хоч трохи зігрію.

Вона слухняно притулилася. Остап обійняв кохану, посадив на свої ноги. Відчув її подих і від того начеб тепліше стало.

— Що ж будемо робити? — озвалася Тетянка після короткої мовчанки. — Як ми виберемося звідси?

— Зараз, певне, ніч. Дочекаємось ранку, роздивимося, а тоді й рішимо, що діяти. Диви, якось і виберемося. — І після хвилі тиші: — Тато казали, що дід Марко любили повторєти те, що батько їхній Панас вчив, — солдат ніколи ни здається. В яку біду ни втрапив би.

— Ми ж ни солдати, Остапе.

— Всеїдно тре ни падати духом.

Добре йому було заспокоювати. У самого було вкрай муторно на душі. Що сталося, як, а головне — чого сталося? Хто напав і хто над ними поглумився?

Остап знав їхню родинну особливість. Якась прикрість, невдача, біда не забирала сили, не опускала руки, не згинала, а мовби підтягала тую навіть приховану досі силу, змушувала думати, розпрямлятися й шукати вихід. Подумав, що найперше слід визначити, хто б міг зробити й чого. Поміркувавши, вирішив, що першу гадку — якісь невідомі, чужі розбійники напали — варто відкинути. Такі нападають, коли бачать чи знають: є що грабувати. А що в них було? Два кошики з ведмедями, тилько й усього. Ну, підштаники й спідницю забрали… Золоті хрестики, подаровані графинею, лишили вдома, бо рішили, що такий багатий дарунок вдягатимуть тилько на великі свята. Правда, матері їхні уже встигли похвалитися й декому з родичів та сусідів показати тиї дарунки. Хрестики, певне ж, вартували нималі гроші, али грабувати, забирати їх могли хіба які одверті великі харцизяки. Ни чути було останнім часом про якісь розбої ни те, що у волості, али й у повіті. Зайшлі бандюги по лісу ни вешталися б. Тоді хто напав, кудись відволік, відніс ци, може, й відвіз?

Тетянка першою вимовила вголос те, що він було подумав:

— Може, хтось із наших… Ну, з наших, тих, що на нас зуба має, лихим оком дивиться… Розумієш?

Він зрозумів — Тетянка каже про когось із тих, хто був проти їхнього одруження, їхнього поєднання. Йому виповнився двадцять перший рік, Тетянка на цілих три роки молодша, перед Покровою якраз вісімнадцять прийде. А проте, вже двоє сваталися. Та ні Платон, ні Дмитро, подумав Остап, на таке не здатні — обоє хлопці з порядних родин. Були й дівчата, що до нього б охоче прихилилися. Али хай навіть ни відгукнувся, гинчу обрав, щоби так мститися… Нє і нє!