Розділ «ІІ Родичі»

Він тоді здивувався, збентежився на хвилю, майнула думка — здалося.

Виходить, що нє…

Як же то?

«Чого ж я пуйшов, ще й Тетянку за собою потяг…»

І мусив признатися: того дня тривало їхнє з Ліо-Неллі давнє змагання. Йому хотілося похвалитися — он яка в мене красуня й начеб… так, досадити тій Ліо-Неллі. Він до того ж у якийсь момент почав боятися зустрічі з нею. Думав про ту зустріч, про дивне запрошення цілий день, коли косив жито і в’язав снопи. Тетянка… Вона мовби мала врятувати його, теперішнього, від того, що мало статися під час зустрічі, й… минулого. Так, і минулого.

І від згадки, поряд з ненавистю за вчинену над ними наругу, стало рости нав’язливе видиво — він біжить садом коло палацу-дачі й шукає маленьку, ще маленьку, дівчинку, то в білому, то в рожевому платтячку. Дівчинка ховалася й визирала з-за дерева, ховалася, а він біг і не знаходив, а вона знову ховалася й визирала, дзвінко сміялася, він кидався зновика бігти і… та гра здавалася безконечною.

Остап міцно стис зуби. Спогад ліз до голови і… мовби добував інші спогади, в інших палацах. Угорі нарешті щось зашелестіло й на мить йому привиділося — то падають гроші, ті гроші, великі, які заплатили за його службу, за дружбу, що мала настати між ним й малою графинькою.

«Я то в чім винуватий… Хіба в тім, що по-дурному поволік за собою Тетянку», — подумав Остап, і раптом та думка потягла за собою іншу: є якась не збагнута ним вина, вина з минулого. Яка, в чому… Не міг відповісти… Хіба в тім, що пішов на ту службу. Али ж батько просив…

Вночі Тетянка сказала:

— А може, Остапе, то тая…графиня… Найняла когось, щоб нас отак-о…

Він поворухнувся, скреготнув зубами:

— Може… Я тоже про те думав…

— Вона якось так на нас тоді ввечері подивилася…

— І ти помітила… Я в усьому винен.

— Нє, любий… Винні ми обоє… До щістя було рукою подати… Завгодя таким солодким здавалося… А, може, то гріх…

— Гріх бути щасливими? Як же то… У церкві при вінчанні батюшка каже: будете разом і в горі, і в щасті… Чого ж ми таку гірку чашу так зараннє п’ємо…

Відповіді не було. Була ще одна холодна ніч, коли хапали дрижаки, стид при більшому опорожненні, новий напад відчаю, новий плач Тетянки… Все ж якось дочекалися ранку…

Нестерпно повз день, що настав.

Сморід забивав дихання й рвав на шматки душу. Виблювали.

Дедалі більше мучила спрага, її тільки на хвилю вгамовували пригоршні ведмедів.