Розділ «ІІ Родичі»

— Ой, Остапику… Як то буде далі?

— Тримайся, рідна…

Сам терпів, скільки міг. Коли ще більше розвиднилося, сонце ледь-ледь просіювалося, сказав, що нехай зновика залізе йому на плечі, він підніме, а вона ще раз спробує підважити ґратку чи що там лежить.

Тетянка залізла йому на плечі, Остап підняв її, тоді звелів, аби на ноги ставала. Якось підвелася, спираючись об стінки руками. Дотяглася до стелі й сказала:

— Воно занадто важке. Я ни можу підняти.

— Попробуй ще раз.

— Ни можу. Тєжко. Майбуть, чимось приклали.

Довелося Тетянці спускатися вниз. Підняти Остапа вона не змогла. Лишалося одне — чекати.

При світлі, яке просочувалося крізь залізну стелю й гілляччя, побачили, які ж вони побиті й брудні. Та ні вмитися не було чим, ні щось прикласти до ран.

Перегодя Остап запропонував:

— Давай хоч ведмедів поїмо. А то всередині шкребти починає.

— Давай.

Хоч при падінні частина ягід висипалася, все ж десь із півкошика осталося.

Ягоди, проте, не лізли до горла. Остап став їх смоктати, бо дедалі більше хотілося пити. Селянські діти, звиклі з дитинства бути практичними, вирішили, що їстимуть по жмені, бо хтозна, скільки ще ждати, доки їх порятують. Що таки порятують, на те була, хоча й не певна, але жагуча надія.

Сидіти мовчки було тяжко, то старалися говорити. Згадували дитинство, як часом на вулиці стрічалися, а потому, як уперше неї додому з вечорниць взявся проводжати, коли вдруге, здається, прийшла на ті прадьонки.

— Я вперше так дрижала, коли ти руки торкнувся.

— Боягузочка. Хто б міг подумати.

— Не смійся. Ти ж старший парубок.

Час тік поволі, наче вода в їхній річечці за тихої погоди. Тиша (бо й ліс не шумів) лякала ще більше. Невже вони справді не тільки вкинуті кимось злим, лютим до сирої, гнилої, смердючої ями, а й забуті? Рідними, цілим світом… Тильки поруч смердючий труп якогось звіра, здається, зайця, що, як і вони, втрапив до пастки.

У моторошній тиші, коли й говорити стомилися, й обсідав дедалі більше відчай, прийшла до Остапа вперше думка, од якої жахнувся: «А що, коли до їхньої біди причетна якось тая пані, вельможна графиня…» Відігнав, та думка вернулася. Згадав, як спіймав її погляд — зранку в їхньому дворі, а ввечері при благословінні. У тім погляді (він здригнувся) проступала крізь нібито насмішкуватий прищур, неприхований глум і панську зверхність — прихована темна жага, поєднана із… так, із відвертим захватом.