Розділ «Львів, 6 березня 1904 року»

— А ми інакшої думки, — глузливо відповів Самковський, демонструючи йому, свій поліційний револьвер.

— Я це сказав комісару Вістовичу, — повільно сказав Гольм. — Чуєте мене, комісаре?

Той відповів йому поглядом, що, здавалось, міг проткнути Упиря наскрізь.

— Зізнаюсь, сьогодні ви мене переграли, пане Вістовичу. Але, пригадується, одного разу, у львівському підземеллі на березі Полтви, я подарував вам життя, хоч міг убити, — нагадав він. — То чи не буде справедливим з вашого боку віддячити мені зараз тим самим?

Услід за цією реплікою почувся знущальний сміх Самковського.

— Розмріявся, падлюко! — вигукнув він. — Ми тут в жодні ігри не граємо... Хіба в гойдалки! Ха-ха! Я прийду подивитись, як тебе повісять...

Ад'юнкт перевів погляд на Вістовича, очікуючи від нього щонайменше схожої реакції, але той тільки мовчки дивився Упиреві в очі.

— Де Бейла? — похмуро запитав він у Гольма.

— Отож-бо, — сказав той у відповідь. — Тепер поговоримо про найважливіше. Про вашу коханку, комісаре.

— Де вона?

— Скажу при наступній зустрічі.

— Якій іще зустрічі?

— Пропоную оголосити нічиєю сьогоднішню ситуацію і зустрітися в чесному двобої, — мовив Упир, — скажімо, на шаблях. Думаю, ви непогано фехтуєте, пане комісаре, адже в минулому були кавалеристом. Тільки за такої умови я скажу вам, де знаходиться ця жінка... А зараз ви мене відпустите, панове.

— Чого захотів, стерво! — знову реготнув Самковський.

— Мені треба принести їй води... — відчеканив Гольм, — Інакше вона помре від спраги...

— Гаразд, — потойбічним голосом сказав комісар. — Коли й де зустрінемось?

Він подумав, що якби злочинний бургомістр таки повідомив йому, де саме на Замарстинові мешкає цей психопат, зараз у нього вже не було б у руках такого козиря.

— За два дні, поруч руїн замку в Старому Селі, скажімо, о десятій ранку, — відповів Гольм. — Усе вирішимо дуеллю, як вирішувалось у давніші кращі часи.

— Домовились.

Вістович підійшов до нього і розв'язав руки.