Розділ «Львів, 6 березня 1904 року»

— Що сталося? — запитав він.

— А ти не здогадуєшся?

— Ні.

— Скажи мені, комісаре, як саме ти збирався забезпечити спокій на Калічій Горі, якщо тебе самого розшукує твоя ж поліція? — просичав бургомістр. — Цього минулого разу я від тебе не почув... Як саме, падлюко?

Бургомістр перейшов на якийсь кажанячий крик.

Між тим за спиною знову почулися кроки. Вістович, як тільки міг, напружив слух. Це були інші кроки. Не ті самі. Отже, позаду нього було щонайменше двоє чоловік. Найпевніше, вони стануть обабіч: один зліва, інший справа. Треба діяти негайно, інакше вийти звідси живим вже не вдасться. «Стіл, пістолет, кулак», — блиснуло в голові комісара, і, зробивши вигляд, що хоче сказати щось на своє виправдання, він рвучко кинувся вперед, вхопившись руками за край столу. Одним дужим рухом він смикнув стільницю догори, встигнувши побачити широко розплющені очі злочинного бургомістра, в яких вогнем палали ненависть і переляк. Як тільки важезний стіл накрив його, Вістович рвучко озирнувся позаду себе, одночасно вихопивши з кишені свого браунінга. В ту ж мить біля його вуха просвистів ніж і вп'явся в рамку якоїсь дурнуватої картини, що висіла на стіні.

Комісар вистрілив у відповідь майже навмання, і куля знайшла свою ціль. Так само навмання він змахнув лівим кулаком і, не вірячи в своє щастя, відчув, що натрапив на пику того, хто вирішив підскочити до нього ближче.

— Пощастило, курва, пощастило, пощастило... — як божевільний, заговорив він, щодуху кидаючись до виходу.

Біля самих сходів йому довелося перестрибнути через труп того, хто кидав у нього ножа. Втім, такі гімнастичні вправи давно були Вістовичу не під силу, і, перечепившись через тіло, комісар упав на долівку. В цю мить він згадав про бургомістра, якого привалив столом і якому, очевидно, не аж так складно було б з-під нього дістатись. Озиратися знову не було часу. І, відчуваючи, як серце йому стискає жах, Вістович кинувся вгору по сходах, не зводячись на рівні ноги, а рачкуючи, як школяр. Нагорі він побачив кельнера, що, зачувши шум унизу, біг в його бік. В руках цей чоловік тримав обріз і, можливо б, вистрілив, але, побачивши Вістовича навкарачках, завмер і роззявив рота від подиву. Цієї миті вистачило самому комісарові, щоб з такого дурнуватого положення вистрілити знову. Кельнер захитався і, випустивши з рук зброю, звалився на долівку.

Вістович нарешті звівся на ноги і, важко дихаючи, кинувся до виходу. Свіже повітря для нього означало порятунок. Солодко й глибоко вдихнуши, комісар подався вниз по вулиці, все ще не вірячи у своє щастя. За півгодини він був у будинку доктора Фройда.

Помітивши, в якому вигляді повернувся гість, доктор не на жарт стривожився.

— Серце у вас погане, пане комісаре, — сказав він, — варто лікуватись...

— Дурниці, — відмахнувся той. — Мені його ледь не прострілили щойно. Якщо цього не сталося, значить, усе решта — дурниці.

— Однаково випийте чаю, — суворим тоном наказав Фройд. — Зараз принесу вам заспокійливі каплі.

Усвідомивши врешті, що сьогодні йому вдалося вижити, комісар зручно вмостився в кріслі й задивився у вікно. Безперечно, йому пощастило... Але водночас він втратив можливість дізнатися адресу лігва Упиря. А разом з тим і дізнатися, де той тримає Бейлу.

«Пробач мені, — звернувся він до неї подумки. — Жінки поруч зі мною завжди були нещасливими. І ти не виняток...»

Сон важко огорнув його пекучим липким простирадлом і міцно тримав до пізнього ранку.

Наступного дня Вістович і доктор Фройд вирушили в будинок редакції газети «Kurjer Lwowski», де на них уже чекав Самковський.

— Зайдемо через чорний хід, — сказав він, виразно глянувши на свого шефа. — Якщо хтось із цих писак вас упізнає, проблем не уникнути.

— Слушна думка, — погодився комісар. — А що з телефоном редакції?