Розділ «Львів, 26 лютого 1904 року»

— Вас усе одно стратять, докторе.

— Знаю. Але перед смертю хочу побачити інші стіни... Вам цього не зрозуміти, пане Вістовичу. Не намагайтесь.

— Гаразд, я спробую. А ви вже будьте ласкаві, напружте вашу пам'ять.

Тофіль знову засміявся і ствердно кивнув головою.

— Не підведу.

Вістович повернувся до виходу.

— Пане комісаре, — гукнув йому вслід доктор.

Той озирнувся.

— А де ж коньяк? Чи пан уже не господар свого слова?

Хвилину подумавши, Вістович дістав з-за пояса обіцяну пляшку і поставив її перед Тофілем. Комісарові подумалось, що це останній коньяк в житті колись успішного львівського професора. Тож нехай.

На вулиці вітер скаженим псом шарпнув його за одяг. Вістович щільніше затягнув на шиї шарфа і підняв комір. «Бісова погода, — вилаявся він подумки, — а до всього ще й втома від двох неспаних ночей...» Втім, комісар, понад усе прагнучи зараз опинитись де-небудь в теплому ліжку, все ж мимоволі вирушив на Академічну, до будівлі Дирекції поліції. Він піднявся до себе в кабінет і з подивом побачив там Самковського.

— Я ж дозволив вам відіспатись, — сказав комісар.

Той відмахнувся запаленою цигаркою.

— Не спалося.

Знявши плаща, Вістович підійшов до свого столу. Там уже лежав звіт Самковського про вчорашній день. Зокрема, й опис їхніх знахідок на Цитадельній горі. Пробігшись очима по тексту, комісар відклав його вбік і знову звернувся до підлеглого:

— Попросіть від імені Дирекції, щоб доктора Тофіля перевели у слідчу в'язницю на Баторія. Напишіть офіційне звернення абощо... Підпис Шехтеля я добуду.

Самковський звів на нього здивований погляд.

— Чесно кажучи, дивне прохання, — зауважив він.

— Є для цього підстави, — відповів шеф і коротко переповів свою розмову з ув'язненим вбивцею.

— Можливо, цей тип просто намагається виграти час, — зауважив ад'юнкт. — Врешті-решт, його от-от мають стратити.