Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

Комісар вже відкрив був рота, щоб також назвати свою професію, проте передумав.

— До війни займався торгівлею вином, — збрехав він, — а тепер вино потрібне не більше, аніж закони.

— Хочете сказати, що війна породила тверезість і тепер менше п'ють? — посміхнувся Шодель.

— Аж ніяк, — впевнено відповів комісар, — війна породила дешеву самогонку, конкурента не лише економічного, але й ментального.

— Чому ментального? — перепитала Ріта.

— Бо, як відомо, вино сприяє роздумам і пошуку відповідей, а самогон просто вбиває питання, — пояснив Вістович.

Компанія посміялась, після чого запала коротка мовчанка, і всі дружньо визирнули у вікно. В ньому, як у гарній ілюстрованій книжці, перелистувалися зимові чеські пейзажі. Тут зима була сніжною, і посріблені снігом лісисті пагорби приємно милували око після голих віденських вулиць.

Під вечір потяг опинився в Польщі, а вночі знову різко зупинився десь біля Перемишля. До Львова було зовсім близько, тому стомлених пасажирів це неабияк рознервувало.

— Що там в дідька таке? — пробурчав Шодель і припав обличчям до темної шибки, проте звідти на нього зиркнуло хіба що його власне відображення.

— Гадаю, нічого серйозного, — якомога спокійніше мовив комісар, помітивши, що роздратований Шодель вже не виглядав так простакувато, як вранці. Мовби час і нудна дорога проявляли його справжній характер, як фотоплівку.

— І все-таки я піду до кондуктора й дізнаюсь, — сказав він, попрямувавши до купейних дверей.

— Я з вами, — Вістович подався слідом.

Коли вони опинились в коридорі, там вже був з десяток таких самих зацікавлених і роздратованих пасажирів, як вони.

— Українці влаштували диверсію, — розпачливо пояснював усім підряд кондуктор. — Ди-вер-сі-ю... Що я можу вдіяти?..

— Поясніть докладніше, — гукнув комісар, — що саме вони зробили?

— Пустили назустріч порожній локомотив, що врізався у польський військовий потяг. Цей потяг ішов перед нами, от ми й стоїмо тепер разом з ним... — відповів той.

— Ви тішитесь, Вістовичу? — жовчно запитав Шодель.

Від несподіванки комісару перехопило подих. Тепер він бачив перед собою зовсім іншу людину. Очі Шоделя горіли, а на кутиках губ запеклася піна. Від доброго товстуна, з яким він кілька годин тому грав у шахи, не залишилося і сліду. З такими сильними метаморфозами навіть йому доводилось зустрічатися нечасто.

— Чому я маю тішитись? — перепитав комісар.

— Ви ж русин, українець, як зараз кажуть, чи не так? На це вказує ваше прізвище. Хіба не радієте з успіху земляків?