Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

— Та відповідай, коли питають, — гримнув на нього Самковський.

— В десятому піхотному полку, пане... — тут він знову розгубився, не знаючи як звернутися до Вістовича.

— Але чоботи маєш трофейні? — перепитав той.

— Мельдую покорнє, зняв з московського офіціра, — з гордістю проказав той.

Вістович знову відійшов до вікна. Двірник на площі вже смалив цигарку, спершись на свою лопату. Через цю безсніжну зиму поспішати йому справді було нікуди.

Самковський відпустив чергового.

— Чим вас зацікавило його взуття? — запитав він, коли той вийшов за двері.

— Бачте, Самковський, я, звісна річ, не пам'ятаю всіх візерунків на підошвах імперських чобіт і черевиків, але знаю, що в нас робили взуття здебільшого на високих підборах, а слід у саду плаский... Ваш черговий, приміром, залишив би там точнісінько такий самий слід.

— Отже, вбивця мав нетутешнє взуття?

— Однозначно. Більш того, гадаю, він і сам нетутешній. І навіть родом не з імперії.

— З чого такий висновок? Адже ми маємо тільки слід.

— Не тільки. Ви уважно обстежили підвіконня, Самковський?

— Більш-менш.

— В тому то й річ, що «більш-менш». А слід було, як в давні часи, — ретельно, до болю в карку. Тоді б ви знайшли, приміром, те саме, що і я.

Самковський замовк. Вістович раптом почав говорити чи то насмішливо, чи то знервовано, і це йому не подобалось. Здавалось, насправді комісар хотів сказати: «Я тут лише декілька днів, а вже викрив перекупників морфію і от-от знайду вбивцю Ляшевського. Це ж більше, ніж ви б зробили за місяць. Чи не так?..»

Врешті, незручну мовчанку порушив сам Вістович:

— Коли вбивця перелазив через вікно, то зачепився кишенею за гачок для защіпки. Гачок був надщерблений і гострий, оскільки, як ви пригадуєте, самої защіпки там не було.

Самковський кивнув.

— На це я, звісно, звернув увагу.

— Так-от, кишеня, мабуть, дещо надірвалась, але найголовніше те, що з неї висипалось трохи махорки.