Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

Вістович, тим часом, оглядав вікно.

— Схоже, воно не зачинялося, — промовив він, — защіпка зсередини давно відірвана. Ляшевському достатньо було того, що віконна рама щільно прилягала до варцабу. Тож вберегтися він міг від холоду, проте не від грабіжників та вбивць. Оце й коштувало йому життя.

Оглянувши ретельно все приміщення, комісар вийшов на вулицю. Вікно кімнати виходило в сад. Недоглянутий і занедбаний ще, мабуть, з позаминулого року. Самковський, безперечно, був правий: вбивця дістався другого поверху, вилізши по стічній трубі. Місцями було видно, як він облущив стару фарбу, оголивши свіжі клапті іржі.

Погода сьогодні видалася морозяною, проте вчора була відлига. А тому комісар почав ретельно обстежувати грунт. Поміж клаптями снігу і шматками мертвої трави він врешті знайшов те, що шукав — достатньо виразний свіжий слід, який відбився неподалік стіни. Схоже, як не обережно діяв убивця, але не втрапити ногою в пухку садову землю йому не вдалося. Мороз зробив з цього сліду чудовий зліпок для криміналіста.

Комісар дістав з кишені блокнот і олівець. Знайшовши чисту сторінку серед своїх записів, він зробив ретельну замальовку і повернувся в будинок.

— Що скажете? — запитав його Самковський, ніби вони знову працювали разом.

Як і в старі часи, в цьому погляді світилася надія і дещиця заздрощів. Колишній шеф, безперечно, вже знав чимало.

— Це вбивство — справжній черяк на дупі для львівської поліції, правда ж? — мовив Вістович.

Самковський кивнув. В нього справді й без мертвого Ляшевського вистачало клопотів.

— Скажу вам, що тут більше відомого, аніж невідомого, — посміхнувся раптом комісар, — такий собі ключ до моєї загадки, який нарешті трапився. Треба тільки обережно й терпляче відмикати...

Вістовичу таки довелося зайти в Дирекцію поліції. Точніше, він сам запропонував Самковському податися на Академічну, з надією, що в колишньому кабінеті збереглися його власні документи. Проте, як з'ясувалось, надія була марною. Російські жандарми, котрі господарювали тут всього рік, шукали в архіві поліції справи москвофілів. Втім вирізнити потрібні папери, які були написані переважно німецькою, серед решти кримінальних справ, їм виявилось не під силу. Зрештою, росіяни вирішили просто розрубати цей гордіїв вузол і знищили ледь не увесь архів лемберзької поліції. Як не смішно, але чимало справ москвофілів таки залишились, а от робочі нотатки всіх львівських комісарів пропали в полум'ї.

— От паскудство, — вилаявся Вістович.

Самковський гірко посміхнувся.

— Зникло все, — сказав він, — каталоги з відбитками пальців, світлини, описи, вироки... Маємо тільки документи від 1916 року. Знаючи це, на Баторія ледь не кожен злочинець, який потрапив туди до війни, волає, що не винен, і вимагає перегляду своєї справи. Звісна річ, переглядати нічого.

— Свого часу я зібрав рисунки всіх слідів, які могла залишити людська нога на теренах імперії, — промовив Вістович, оглядаючи кабінет, в якому за цей час багато змінилось. Від розміщення меблів до шпалер на стінах.

— Таким чином, побачивши слід, мені неважко було відповісти, де купили взуття: в Галіції, Богемії чи десь, у Верхній Австрії, — додав він, — цього шкода найбільше.

Комісар закурив і неквапно підійшов до вікна. Краєвид звідти був до болю знайомий. Академічна тягнулася далі до широкої площі, на якій височів пам'ятник Фредрові, а звідти розходилася п'ятьма вулицями. За пам'ятником виднівся костел святого Миколая з порослими довкола нього могутніми липами. Тепер, посеред зими, вони стриміли чорно й непривітно, але під час літньої спеки попід ними завжди рясніли столики, де львів'яни відпочивали в затінку, попиваючи холодний лимонад з найближчих кнайп.

Посеред площі двірник у лискучих армійських чоботях згрібав дерев'яною лопатою якісь жалюгідні залишки снігу. Вістович подумав, що це, найпевніше, колишній солдат, який повернувся з війська і не знайшов іншої роботи. Втім звичка начищати чоботи в нього не зникла. Тим часом до кабінету зайшов черговий і про щось відрапортував Самковському. Комісар помітив, що цей також був в армійських чоботях, щоправда не в таких доглянутих.

— Де ви служили, добродію? — раптом запитав у нього Вістович.

— Я, мельдую покорнє... я... — запнувся той від несподіванки.