Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

— Ні, не тут. Я винайняв нове помешкання.

— Я не мо-о-ожу-у-у чека-а-ати-и-и!!!

Марту раптом почало трясти, як у пропасниці. Тоді Вістович підхопив її на руки і поніс. Вона була худющою й легкою, наче висушена квітка, і він майже не відчував своєї ноші. Дівчина репетувала, доки могла, потім називала Вістовича-Гофмана останніми словами і врешті, коли вони переходили Підвалє, заспокоїлась.

В своєму будинку чоловік поклав її на софу, а сам, подався готувати чай. Повернувшись, він застав Марту у якомусь напівсні. Дівчина тримала себе за волосся і, перекочуючись з боку на бік, лепетала незрозумілі слова. Виглядало все це доволі моторошно.

— Марто, — покликав він її.

Дівчина не озвалася, і Вістович вирішив почекати. За півгодини вона таки прийшла до тями й одразу запитала про морфій. Комісар поставив перед нею захололий чай, а потім простягнув їй ампулу. Вона жадібним рухом розламала її, виливши цілий вміст собі в чашку.

— Не забагато? — промовив комісар.

Марта, не почувши його запитання, припала до свого питва. За хвилину дівчина полегшено зітхнула і вже спокійно простягнулась на софі. В її затуманених очах прочиталось блаженство і спокій. Вістович більше її не чіпав. Він сів за стіл і, за старою звичкою, дістав з кишені свій записник і олівець. Слід було звести докупи всі факти, зібрані за останні два дні. На жаль, їх виявилось небагато. Точніше, зовсім мало того, що допомогло б йому знайти такі потрібні віденському гаймверу документи. Отож він записав:

«Гофман:

— винайняв житло на Виспянського,4, куди до нього навідувались Марта і Ляшевський;

— заборгував у казино;

— посварився з віленською мафією;

— можливо, чимось не догодив уряду;

— добував морфій для Марти;

— наклав на себе руки».

«Слід було б допитати цю Ріту Фрюліх, — подумав комісар, — найпевніше, Гофман, як і Самковський, також був серед її клієнтів. Адже дістати морфій у Львові надзвичайно складно».

І все одно, лишалось незрозуміло, як знайти папери, котрі зникли разом із ним. Логічним видавалось вирушити в Перемишляни, де Гофман вистрілив собі в голову. Можливо, там, на місці його смерті, вдасться знайти бодай якусь зачіпку.

Зрештою, Вістовича розморив сон, і, відклавши записника, він подався до свого колись улюбленого крісла-гойдалки, в якому востаннє сидів ще до війни. Закривши очі, чоловік незчувся, як одразу заснув.

Його вдруге за останній час розбудив телефон. Здавалось, ці апарати навмисне вигадали для того, щоб укорочувати йому сон. В кімнаті було темно, і тільки світло вуличного ліхтаря давало сякий-такий шанс дійти до секретеру і відповісти на цей дзвінок.

— Слухаю, — врешті буркнув він у слухавку.