Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

Другий урядовець мав глибокий майже приємний голос. Говорив сидячи, недбало заклавши ногу на ногу. За інших обставин його можна було б назвати навіть приємним співрозмовником. Тим більше що, на відміну від лисого, Гольденберг посміхався.

— Словом, як ви зрозуміли, комісаре, ми хочемо доручити вам відправитися до рідного Лемберга і знайти там ці документи, — знову заговорив Рімль, — ви згодні?

— Якщо це наказ, то вибору я не маю, — сказав Вістович.

— Вибір служити Австрії або ні є завжди, — холодно зауважив лисий, — інша річ, що далі, за цим вибором.

— Та облиште, комісаре, — махнув рукою Гольденберг, — хіба вам не хочеться знову до Львова? Всі витрати ми беремо на себе. Їй-богу, ніхто краще за вас не впорається з таким завданням. Поєднайте приємну подорож з роботою. Тільки будьте обачним, бо в Лемберзі стріляють.

Чи хотілося Вістовичу назад до Львова? Ще й як! Попри те що після італійського фронту праглося спокою. І попри те що в його львівському будинку найпевніше вже поселився хтось інший. Можливість була дійсно чудовою. Однак в жодному разі він не хотів зараз виказати своїх справжніх почуттів.

— Панове, я матиму за честь послужити Австрії, — сказав комісар.

— Прекрасна відповідь, — похвалив Рімль, — всю необхідну інформацію, а також кошти вам передасть директор поліції.

Господар кабінету кивнув і виструнчився.

— Чудовою вдалася розмова, — сказав Гольденберг, посміхаючись ще ширше, мовби для того, щоб похвалитися рівними білими зубами, — з нетерпінням чекатимемо на ваші рапорти.

Сказавши це, представники Рейхсрату вийшли. Тільки коли двері за ними зачинилися, директор поліції сів і, як звично, розвалився у своєму кріслі.

— Ви могли б бути трохи поштивішим, Вістовичу, — зауважив він.

— Даруйте, пане директоре.

— Хоч мені, щиро кажучи, байдуже...

Директор відкрив шухляду і дістав звідти папку та запечатаний конверт.

— Ось вам інформація про цього типа і гроші. Раджу бути ощадливим. Більше не дадуть. Хіба що в крайньому випадку...

Вістович заховав до кишені конверт, а потім узяв папку.

— Я можу йти, пане директоре? — запитав він.

Йому хотілося якнайшвидше опинитися на свіжому повітрі, щоб усе обміркувати як слід.

— Звісно, комісаре, — в голосі директора поліції справді з'явилася байдужість.