— Сідайте, Олексію Михайловичу. Почувати себе як вдома не пропоную. Не та ситуація і не та організація.
Я дійшов висновку, що краще поки що пограти в мовчанку. Кивнув і сів. Микола Орестович теж вмостився у своєму кріслі і з дружньою посмішкою розглядав мене кільканадцять секунд. Досі я здибав лише двох людей, котрі посміхалися так, що їхні очі при цьому залишалися холодними. Нічого доброго ці обидва мені не зробили. Швидше навпаки…
— Кави, чаю чи одразу до справи, а вже потім — як складеться?
— Сказав би: одразу до справи, Миколо Оpecтовичу, але раптом «потім» якраз і не складеться? Тому — кави, прошу.
— То залежить, — відгукнувся Микола Орестович, але не став уточнювати, а віддав коротке розпорядження по внутрішньому телефону. Каву приніс той самий старший лейтенант, тільки цього разу він уже зняв кітель і на погонах на сорочці, я побачив емблему залізничних військ. М-да, люблять тут бал-маскарад влаштовувати.
— А скажіть-но мені, Олексію Михайловичу, у який момент ви зрозуміли, що у вбивстві закоханих ініціатива належала не конструктору, а його колежанці?
Я подумав: в який спосіб у цій організації вибивають щиросердне визнання? Напевне ж, і тут є якісь свої професійні секрети. Тому вирішив не викручуватися:
— Коли? Між походом на тричі орденоносний імені класика марксизму завод і вашим запрошенням. Конкретно — протягом останніх двох тижнів. Бо спочатку і справді грішив на мужика.
— Дозвольте поцікавитися, чому?
— А він, Миколо Орестовичу, являє собою дуже характерний тип класичного російського інтелігента: не лається, не посміхається, до чортиків не напивається, секретарок не лапає, а потім бере — майструє бомбу і кидає її в царя.
— Вичерпна характеристика, спасибі. А що ж примусило вас змінити думку?
— Спочатку логіка, а потім результати оперативного зовнішнього спостереження Кажучи простіше — подивився, як вона машину свого коханця водить. Професійно! Вона техніку кожною жилочкою відчуває. У таких, як вона, пічка в чоловіковому «Москвичі» ніколи не закоротить.
— А коханець? Він же теж конструктор, в техніці тямить, хоча й інтелігент.
— Він з тих конструкторів, який на папері геніальний пристрій намалює, а вдома електричний вимикач відремонтувати сусіда просить. Ну, курси водіїв він, звичайно, не вчора закінчив, бо йому машину як премію давно обіцяли. Але досвіду водіння у нього немає. Він припускається всіх основних помилок новачка за кермом. От якби все було навпаки, якби «Москвич» належав його покійній дружині, а він би в основному їздив за пасажира, тоді справді — міг би. І вибуховий пристрій в бензобак встромити, і подбати, аби він спрацював. Але є ще одне «але». Дбати про те, аби підривачі спрацьовували, — то не його спеціалізація, а її.
— А я вважав, Олексію Михайловичу, що часи Шерлока Холмса давно минулися, і розкриття злочину є заняттям колективним. А у вас суцільна дедукція, як у дев’ятнадцятому сторіччі.
— Ну чому ж дедукція? Є один коронний доказ, але про нього, з вашого дозволу, дещо згодом.
— Нечемно з вашого боку, товаришу капітан, змушувати старших за званням страждати від цікавості. Але кажуть — ви з усіма такий, навіть з генералами.
— Правду кажуть, товаришу полковник.
— Що ж, тоді у мене буде, ЩО вам показати.
Микола Орестович відчинив сейф і акуратно вийняв целофановий кульок. До рук мені не дав, підніс на рівень очей. У кульку лежала маленька — менше сірникової — напіврозплавлена коробочка. Крізь обгорілий пластик вгадувались якісь мініатюрні радіодеталі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Непосидючі покійнички» автора Лапікура В.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Непосидючі покійнички“ на сторінці 49. Приємного читання.