Розділ «Непосидючі покійнички»

— Як кажуть у ваших стінах? «Можливо»? Але після того, як я колись наосліп бабахнув у повітря, а вцілив чомусь у бензобак якоїсь «Волги», то навмання вже не стріляю.

— Розумне рішення. Змінимо тему. Єдине, що скажу — нашу людину у тій військовій частині, де ви прокантувалися два роки, ми вже вигнали з роботи. За те, що вона проґавила таку кандидатуру для нашої організації.

— А може, не треба було?

— Треба. Сам винен. Кожного, хто приходить до нашої організації, попереджають, що тут беруть рубель за вхід і два за вихід. Вас повинні були відфільтрувати для роботи в цих стінах, а не в міліції. Шкода, звичайно, — що ми втратили вас, але нічого не поробиш — запізно! Здогадуєтеся, чому собаки живуть менше, ніж люди?

— Знаю. У них життя інтенсивніше, тому вони швидше згорають.

— Саме, Олексію Михайловичу, саме так. До речі, своє життя за роки служби в лягавці ви вже спалили, як мінімум, наполовину, якщо не більше. Але повернемося до наших покійничків. Ви кажете, вдівців запідозрили не одразу?

— Не одразу, але ще коли їх разом побачив. Коли зрозумів, що їхні алібі базуються на свідченнях один одного. Дещо, звичайно, непокоїло і раніше, як ота вирвана вибухом кришка бензобаку. До речі, ви їх уже пов’язали чи це теж таємниця державної ваги?

— Будемо вважати, що вони ізольовані від зайвих контактів і розмов.

— І судитимуть, звичайно, за зачиненими дверима…

— Вони у юрисдикції військового трибуналу, якщо вас це тривожить. А там свої правила.

— Дозвольте запитання, Миколо Орестовичу. Ваших слідчих, вочевидь, крім отої маленької штукенції, яку ви мені показували, решта не дуже обходить?

— Ні, чому ж. То цікаво. Тобто, це навіть необхідно для того, щоб зрозуміти, так би мовити, першопричину злочину.

— Тоді ще одне, сподіваюсь, останнє запитання. А якби оті згорілі бідолахи залишилися живими? Скажімо, встигли з машини вискочити або взагалі на момент вибуху їх там не було — в машині? Наприклад, вийшли повітрям подихати. Що тоді світило б винахідникам?

Полковник відповів не одразу. Знову струсонув кистю правої руки, потім постукав пальцями по столу, допив свій уже захололий чай, нарешті глянув мені у вічі — холодно і відсторонено, без усякої люб’язності чи навіть зверхності.

— Навіть якби так сталось і все відбулося б салютом над цвинтарем і спаленою машиною, то все одно спочатку про цих кулібіних казали б: щось я таких не пригадую, а потім: ми впевнені, що таких працівників у нас ніколи не було. Ви щось наплутали.

— А дитина?

— Яка дитина? Ах, цієї… ну, на щастя, вона ще маленька, нічого не розуміє. Ви здогадуєтесь, які черги у райвиконкомах на усиновлення? От і у нашій організації є чимало порядних працівників, котрі мріють про щастя батьківства.

— Я зворушений, Миколо Орестовичу. А Фелікс Едмундович — той взагалі вам аплодує з того світу.

— До чого тут ваш Дзержинський? Він з нашою структурою не мав нічого спільного. Але ви задалеко відійшли від основної теми, товаришу старший інспектор міліції. Захопилися за звичкою. Що у вас там ще стосовно особистісних характеристик і підозрюваних, і потерпілих? Розказуйте, не соромтесь.

— Та так, товаришу полковник, дрібнички. Особливо щодо потерпілих. Справа в тому, що вони ніколи не були коханцями. Більше того — навіть не знали одне одного.