Розділ «Непосидючі покійнички»

— А вона чим займається? У вашому возику колеса змащує?

— Ні, для цього ще одна фірма є. Але до твоєї справи вона жодного відношення не має. Ця дама робить ще одну ну дуже делікатну штуку, завдяки якій наш, як ти кажеш, возик з його цяцькою не тільки прибуває в заданий район глобуса, а й весело каже: «Доброго ранку, товариші! За московським часом — шість годин десять хвилин. Починаємо ранкову гімнастику!»

— Урок проводить заступник міністра оборони СРСР, головнокомандуючий ракетними військами стратегічного призначення…

Переляканий тезко підскочив і затулив мені рота в прямому розумінні цього слова:

— Цить, падло, бо вб’ю, а потім сам у вікно викинусь! Тепер ти хоч розумієш, у що встромили тебе і нас ці два сексуально збентежені генії?

— Якщо ти виявиш партійну принциповість і пошлеш нагору сигнал стосовно неприпустимості позашлюбних інтимних зв’язків провідних конструкторів радянської секретної військової техніки, бо це призводить… а до речі, до чого це призводить?

— До того, що на другу літеру!

— Не гарячкуй… Призводить до можливості шантажу з боку зацікавлених, недоброзичливо налаштованих елементів… Так от, якщо ти напишеш так чи приблизно так, то я тебе ні в що не встромив. Навпаки, коли все це розкрутиться, тебе відзначать за пильність. Розхльобувати цей борщ будуть інші. Але для цього мені потрібна незалежна технічна експертиза з боку професіоналів твоєї фірми.

— Нічого не обіцяю, але тягни матеріали, які в тебе є.

— Вже притяг. Вони зі мною. Тільки ти, будь ласка, врахуй одну суттєву обставину. Все це зробив, нашу експертизу маю на увазі, мій друг — капітан з науково-технічного відділу. А йому обов’язково треба дослужитися до майора.

— А тобі, Сирота, не треба?

— У мене ще капітанські погони свіженькі. І потім, я з тих капітанів, яким дуже важко стати майорами. Не тому, що дурний, а тому, що не вмію вчасно прикинутися дурником.

За кілька днів по тому мене викликав Полкан. В його кабінеті сидів охайненький старший лейтенант з емблемами юстиції на армійських погонах і в петлицях. Полковник, що характерно, нас не представив і одразу «навантажив»:

— У наших колег з прокуратури округу виникли певні проблеми. Просять нашої консультації. Це по тій, старій справі з прапорщиком, якого спустили в унітаз. Я особливо не розбирався, але Генерал в курсі і дав добро. Поїдете з товаришем старшим лейтенантом, там на п’ять хвилин всього клопоту, я думаю. Виконуйте!

Наказ є наказ. Я сказав: єсть! А потім глянув на старлея. Він подякував Полкану і рушив до дверей. Я поплентався за ним.

Замість сподіваного «газика» внизу на нас чекала чорна «Волга» з прапорщиком за кермом. Старлей мовчки вказав мені на задні двері, а сам сів поряд з водієм. Отак, не спілкуючись, ми за кілька хвилин доїхали до вулиці, котру я добре знав. Багато разів проходив повз цей будинок із завжди опущеними шторами і не раз розмірковував, що ж тут за установа. Оскільки вивіски не було, то я про дещо здогадувався. Нарешті у мене буде можливість перевірити свої давні підозри.

«Волга» заїхала у двір, ми вийшли… Старший лейтенант ввічливо пропустив мене вперед і показав рукою на потрібні двері. За ними у затишному фойє з-за столу чергового підвівся майор. Хоча, за логікою, досить було б і прапорщика.

— До Миколи Орестовича, — пояснив мій супроводжуючий, і майор кивнув на знак згоди.

Отут моя міліцейська логіка забуксувала: як я досі знав, у військовій прокуратурі, як і в будь-якій військовій частині, старших командирів на ім’я та по батькові не називають. Це прийнято в Конторі. Але чекісти армійську форму не натягають. Вони як правило ходять у цивільному або у своїй власній, з синіми кантами та петлицями.

Ще більше здивував мене сам Микола Орестович, бо він був зодягнений в мундир полковника-артилериста. Перша фраза теж додала мені відповідного настрою: