Розділ «Непосидючі покійнички»

— Знаю я таких — зі спільними інтересами. Спочатку порятував дівчину від хуліганів чи крадене повернув, потім запросив її на танці, вона на знак подяки погодилася, а далі з тієї подяки і діти пішли.

— Ну от бачите, ви вже зі мною погоджуєтеся.

— Не забігай поперед паровоза. Ти мені краще скажи, як ти собі уявляєш ось таке: приходиш ти на, чесно кажучи, секретний об’єкт і там починаєш розпитувати, як давно у вас працюють такі-то і такі-то? Який характер їхніх особистих стосунків, оскільки, як я розумію, на режимному об’єкті не до інтиму, то виникають наступні запитання: куди вони виїздили разом? Добре, якщо на відомчу турбазу. А якщо на полігон, на випробування отих металовиробів? Ти здогадуєшся, Сирота, де ти опинишся після таких запитань?

— Здогадуюсь. Або в слідчому ізоляторі Контори, або в психушці. То що будемо робити? Писати рапорти по команді? Але ж я навіть не знаю, під яким вони міністерством ходять. Добре, якщо це відомство Устинова. А раптом на вивісці написано «Мінм’ясомолпром», а всередині кулемети клепають?

Від автора:

Офіційно в Радянському Союзі військові видатки складали невелику частину державного бюджету. А насправді ж витрати на оборону були замасковані в бюджетах цивільних міністерств. І якщо якийсь там «Мінсільгоспмашбуд» одержував свої десять мільярдів карбованців на рік, то це зовсім не означало, що на всі ці гроші випускалися молочні сепаратори. Дзуськи! На один сепаратор планувалося два автомати Калашникова. А танки, наприклад, випускали на заводах Міністерства середнього машинобудування. Як вам ця «золота серединка»?

Олекса Сирота:

Є у мене такий гріх: спочатку ляпнути, а потім думати. Чого я, наприклад, досягну своєю писаниною? Адже на всіх оцих режимних об’єктах якщо кому й правлять роги, то свої, відомчі рогоправи. А не запрошені зі сторони, чи тим більше, НЕ прошені. Старий зрозумів це не згірш за мене, бо одразу запитав:

— Олексо, у тебе є якісь свої ходи?

— Пригадав я тут один варіант.

— Так чого ти ще тут? Шуруй звідси!

Я викотився з Управи і побіг на тролейбусну зупинку. Щоправда, потрібний мені варіант, точніше, рятівне коло працювало на зовсім іншому заводі і, можливо, підлягало зовсім іншому міністерству. Але перебирати було нічим.

Його звали, як і мене — Олексієм, ми разом вчилися в Університеті, щоправда, на різних факультетах, він на радіофізичному. Але у нас був спільний інтерес — ми били клинці під красунь з філологічного. Мені це хобі якось обійшлось, а тезко влетів у законний шлюб, як Гастелло в німецьку автоколонну. Одружила його із собою пікантна, як сто чортиць, дівиця. На її звабливі форми задивлялися навіть суворі колишні підпільники, а нині доценти з кафедри історії КПРС. Ну, а далі сталося те, що відбувається з сотнями тисяч льотчиків-зальотчиків. Пікантність нареченої зникла, як тільки в Палаці одружень, що на Карла Лібкнехта, бабахнули спочатку печаткою по паспортам, а потім корками шампанського. А щодо звабливих округлостей… після двох термінових пологів (аби зміцнити молоду радянську родину) нашу філологиню рознесло у таке коровидло, що навіть друзі у вічі називали її мамунею.

Щоправда, цей мезальянс вийшов-таки на користь моєму приятелеві. Бо я ловив бандюг й одержував при цьому в морду та інші ерогенні зони. А тезко давав горобцям дулі з вікон дуже непоганого кабінету з написом на дверях «Секретар парткому». Тесть зі зрозумінням поставився до інтимних проблем зятя і компенсував їх стрімким службовим сходженням нагору. Подейкували, що хлопцю вже підбирають місце у промисловому відділі ЦК. У всякому разі, сам Ве-Ве вже двічі за останній рік приїжджав на партконференцію заводської організації. Придивлявся…

Сам завод за традицією зберіг свою історичну назву, однак секретність на ньому була не менша, аніж на всіляких там «поштових скриньках» чи «Металовиробах». Тому коли я нарешті опинився в його кабінеті — з великим столом для засідань парткому і окремим туалетом для секретаря — і виклав своє прохання, тезко розреготався. А потім, щоправда, опустився з режимних небес до мого ментівського рівня:

— Олексо, ти хоч петраєш, чого ти від мене вимагаєш? Ти з’являєшся до людини на один військовий об’єкт і запитуєш: ви не знаєте такого-то? Він, щоправда, працює не у вас, а на іншому секретному об’єкті, до речі, підкажіть, що там роблять — на тому іншому об’єкті? Сирота, може тобі ще й робочі креслення в повному обсязі? З дарчим написом генерала Каманіна?

— Це не того, що космонавтами командує? Чи може, однофамілець?

— Ой! Здасться, ляпнув зайвого. Будемо вважати, що навіть не однофамілець. В усякому разі, мою ситуацію ти зрозумів?

— Зрозумів. Але зрозумій і ти мою. Якби йшлося тільки про те, хто з ким живе і в який з дев’яноста восьми основних способів, то це одне. Але мова про двох загалом непоганих і безневинних людей, котрі згоріли живцем. Повторюю, спочатку і ми вважали, що це нещасний випадок. Хоча й тоді кінці не сходилися — з отою вирваною вибухом кришкою бензобаку. Єдина серйозна підозра — ще двоє людей, котрі проходять по справі як морально потерпілі, чомусь посилено роблять вигляд, що вони практично незнайомі. Але певні факти, про які я тобі розповів, говорять, що це не так. Ну то що — тобі втретє повторити, якого саме дідька мені від тебе треба?

— Не треба, ти не папуга, а я не жирафа. У нашому відомстві тих, до кого довго доходить, не тримають. І ніякий тесть не допоможе. Добре, роззявляй вуха, сирота ментівська, і слухай уважно. Хоча ці люди працюють і не в нас, але ходимо під однією союзною фірмою. Більше того, і його, і її я знаю особисто. Ну, може, не так добре, як наш генеральний конструктор, але трошки краще, ніж ти зі своїм розшуком. Що тебе цікавить?