Розділ «Притулок»

Ольга сиділа у своїй кімнаті й дивилася, як танцюють за вікном сніжинки в стовпі місячного світла.

Літати. Свічкою злітати у височину й захлинатися гірким повітрям. Тіло вигинається в скаженому ривку, відкидаючи землю далеко вниз.

Повітря. Дайте повітря! До біса гравітацію, хай живе воля! Місяцю, ти сьогодні до божевілля гарний. У твоє світло хочеться заритися обличчям і перейнятися білою порожнечею. Зірки — колючі крижинки, ви обпалюєте пальці холодом. Швидкість. Болісний біль м’язів, які дерев’яніють. Тільки б не впасти. Тільки б не впасти, Господи! Яка сліпуча чорнота попереду. Ніч висить над землею.

Снігопад. Спочатку пливти в нерухомому повітрі, потім кинутися слідом за поривом вітру. Кружляти, кружляти в сніговому вирі, а потім опуститися на осяяну нічним світлом галявину посередині лісу. Мовчазні дерева, чіткі тіні, а між ними міріади крихітних іскорок у блакитному сніжному спокої. Іти босоніж по чарівних вогниках, тонути в пухнастому снігу й п’яніти від дзвенячого повітря…

Стукають?

— Стукають, бабусю!

Ольга збігла сходами й відсунула засув раніше, ніж хто-небудь ворухнувся. На порозі стояв білий павук, припорошений снігом.

— Флаєр збили над лісом, — сказав він похмуро. — Ситуація дуже кепська.

— Куди?! — Марта встигла перехопити Ольгу. — Ніч!

— Пусти!

Марта відтягла Ольгу від дверей, Анатолій швидко підхопився, впустив павука і зачинив двері. На горищі застукав кулемет. Ольга заплакала, по-дитячому розтираючи сльози кулачками. Доглядач зі злістю штовхнув крісло ногою, а Михайло схопив залишений було карабін.

— Серж, що там?! — крикнула бабця Марта, намагаючись перекричати стукіт пострілів.

Кулемет замовк. З горища спустився злегка запилюжений Сергій з яблуком в зубах. Прожувавши відкушений шматок, він повідомив:

— Злякав якихось кошлатих тварин.

— Серж, — Анатолій забрав у нього яблуко, протер об рукав і з великим задоволенням упився зубами, — ням-приням-ня.

— Що?!

— Я говорю, нас у ліс запрошують. Нічне сафарі.

Доглядач жбурнув трубку в камін:

— Та ви збожеволіли!

— Ну чого ж? — заперечив Михайло. — Раз уже ми тут востаннє… Особисто я хочу ще набратися сил перед поверненням, відпочити від невизначеності. Я — за.