Розділ «Притулок»

— Опам’ятайся!

На Ольжиному обличчі не було ні кровинки.

— Що це? — пошепки запитала вона.

Замість відповіді бабця Марта позадкувала й потягла дівчину за собою. Навшпиньки вони обігнули небезпечне місце, а потім побігли, взявшись за руки, як дві подружки. Бігли доти, поки Марта не впала на землю, задихнувшись від бігу й реготу. Ольга стояла поруч і дивувалася, дивлячись, як по обличчю бабці котяться сльози, як вона махає руками не в силах зупинитися. Нарешті Ольга присіла навпочіпки й подала хустку. Марта витерла сльози, розігнала сміхотливі зморщечки навколо очей і сказала зовсім серйозно:

— Ми віддавили бідоласі хвіст.

Марта увесь час ішла спереду, точніше пробиралася, бо нормально йти по бурелому неможливо. Вона обходила товсті стовбури, піднімалася на тонші, іноді застигала, балансуючи на якому-небудь замшілому «бумі», вибираючи, куди поставити ногу. У високій траві таїлося чимало сюрпризів: купи сушняку, пні, а часом і ями від коріння повалених велетнів.

Хоч Ольга й намагалася повторювати всі рухи бабці, це не завжди їй вдавалося: то нога зісковзне із слизького тіла дерева, то сухі сучки зачеплять одяг, то недбало відведена гілка, вириваючись, хльосне по обличчю. Один раз Ольга злякано скрикнула, провалившись по коліна в порохняву серцевину пустотілого стовбура.

— Я думала, там нора, — поскаржилася вона у відповідь на докірливий погляд супутниці.

Коли вони вийшли до болота, сонце почало хилитися до заходу.

— Не думала, що доведеться тут бродити в темряві, — зітхнула Марта, поглядаючи на хмари, які розповзалися по небу.

Ольга нічого не сказала, тільки накинула на голову капюшон й блискавку на куртці затягла під саме горло.

Сонце провалилося в хмари, і відразу стало темно, як у погребі. Довелося діставати з рюкзаків ліхтарі й розшукувати пару міцних палиць для промацування дороги.

— Дивися уважно, куди ступаєш, — повчала Марта. — Через болото гать прокладена, але давненько…

Багнюка плямкала під ногами, у ній, освітлюваній променями двох потужних ліхтарів, вовтузилися малесенькі тваринки, звивалися, стрибали, ворушили численними лапками. Один раз прямо біля враженої Ольги з-під напівзгнилої жердини з’явилася подоба чорної людської кисті з розчепіреними пальцями. Воно здійнялося із бруду й застигло, ледве погойдуючись і ворушачи «пальцями», начебто підманюючи до себе.

Ольга завмерла, не в силах видавити із себе ні звуку, але Марта відразу підскочила, щосили штовхнула це чорне чоботом, і воно з мерзенним писком повалилося назад у болото.

— Не звертай уваги, — порадила бабця, перекладаючи в іншу руку жердину, яка служила їй ціпком. — Якщо ще раз причепиться, доведеться діставати сіль, вони сіль дуже не люблять. Від однієї дрібки розбігаються.

Коли болото залишилося позаду і почав мрячити дрібний дощ, Марта раптом завагалася.

— Погано, що небо затягнуте, — сказала вона, обводячи променем мокрі стовбури дерев. — Стежка зовсім заросла.

Ользі здалося, що якась тінь відсахнулася за найближче дерево, але тут ліхтар освітив великого кудлатого сенбернара, який дружньо помахував хвостом.

— Ну, слава Богові! — зраділа Марта. — Доглядач здогадався провідника вислати!