Розділ «Пачка маргарину»

— Чого ви чекаєте?! — сердито запитала я принца. — Допоможіть мені зійти з коня!

Принц поспішно подав руку й притримав стремена. Сповнившись почуттям власної гідності від такого поводження, я, не поспішаючи, почала спускатися на грішну землю. Але, як на зло, коневі Номата захотілося переступити з ноги на ногу. Наслідки виявилися жалюгідними: замість того, щоб обпертися об руку принца, я з вереском зависла в нього на шиї. Моя охорона негайно схопилася за кремінні пістолети, а Номат гарячково ковтнув повітря й машинально потягнувся за давно втопленим мечем. Щоб уникнути міжнародних ускладнень, довелося терміново відпустити напівзадушеного принца й завіряти мою охорону у відсутності в його високості поганих намірів. Ну а самого принца — у відсутності поганих намірів у моєї охорони. Потім чорнобородий кучер допоміг мені сісти в карету, і ми помчали, обдавши його високість хмарою дорожнього пилу.

Карета ще котилася по дорозі, коли невідома сила вихопила звідти новоспечену принцесу й перенесла в дерев’яну хатинку. На жаль, проникати в Ягусину резиденцію довелося через трубу.

До моєї появи Ягуся скинула із плечей ще років двадцять п’ять і стала симпатичною брюнеткою у вузеньких брючках.

— Сідай, — спритно орудуючи сковорідками, запропонувала вона. — Зараз будемо їсти.

Сковорідки металися в повітрі, як листя на вітрі, у великій каструлі щось булькало, у всіх кутках пищали, свистіли, нявкали. Десятки різнокольорових очей мигали в щілинах між колодами стін, на підлозі метушилися чорні тіні, і всі хотіли дістатися ближче до печі з її смачними запахами.

— Ну, ви! — замахнулася ополоником Ягуся. — Погань волохата! Ідіть геть!

Тіні кинулися врозсип.

— Не звертай уваги! — порадила господарка, свистом підкликаючи до себе самовар. — Розповідай.

За той час, поки ми з Ягусею за обідом обговорювали справи, Номат встиг дістатися до постоялого двору й зустрітися там зі свитою. Попиваючи чай із блюдечка, Ягуся краєм ока спостерігала за зустріччю, що транслювалася на блискучий бік самовара. Хоча звук і був відсутній, було ясно, що придворним доводиться нелегко. Раз у раз мелькало гнівне обличчя принца, перший заступник головного міністра час від часу бив себе кулаком у груди й каявся, два офіційні посли схилилися в глибокому поклоні, а начальник королівської варти стояв по стійці «струнко» і від хвилювання жував довгий вус.

— Досить! — екран самовара згас, і чаєварочний агрегат з явним полегшенням поплівся на своє місце. Ягуся із дзенькотом поставила блюдце на стіл: — Тепер останнє: принц послав гінця за новим мечем, але повинен потрапити до лап дракона ще до того, як меч з’явиться!

Мабуть, мене пересмикнуло, бо Ягуся відразу заприсяглася в абсолютному драконовому вегетаріанстві.

— Турнір має пройти без Номата!

— Але Флорестина!..

— До чого тут Флорестина, якщо розпорядниця турніру — фея Інея! Ти додому повернутися хочеш?

— Звичайно.

— Тоді яка тобі справа до Флорестини? Якщо вона любить Номата, то його відсутність на турнірі нічого не змінить.

— Але ж ви самі?!.

Самовар дав протяжний гудок, і мене протягом винесло в трубу. Очевидно, труба в Ягусиному житлі служила парадними дверима.

У столицю королівства вели дві головні дороги: одна навпростець й одна в об’їзд. Але біля прямої дороги, як водиться, стояв знак «Обережно, дракони!», під яким для залякування валялися іржаві обладунки, а із землі стирчав зламаний спис.