Розділ «Пачка маргарину»

По-моєму, він і сам бачив, що я ледве не плачу. Стояти було холодно, у черевичках хлюпотіла вода, і взагалі — усе здавалося надзвичайною дурістю.

— Почекайте, зараз я витягну вас звідти!

Номат, трохи самовпевнений, як всі принци, спрямував коня прямо у воду. З першого кроку його кінь по груди провалився в трясовину й жалібно заіржав, загрузнувши в липкій багнюці. Потонути в калюжі, у її півтора метрах глибини, було складно, але принц цього не знав. Відштовхнувшись від сідла, він повернувся на сушу таким стрибком, який зробив би честь будь-якому спортсменові.

Тепер у болоті сиділи двоє: королівський кінь і я.

— Як вас туди занесло? — сердито запитав принц, заходячи з іншої сторони калюжі.

— Відьма засадила, — чесно призналася я.

У будь-якому іншому місці така відповідь спровокувала б виклик спеціалізованої медбригади, але тутешнім жителям це явно було не в дивину.

— Я на турнір спізнююся, — сказав Номат з досадою.

— Я вас сюди лізти не просила, — не дуже люб’язно відгукнулася я.

Втім, Номат ходив навколо болота недовго: уже на другому колі він зненацька знайшов чудову товсту жердину. (Хоча як жердина може бути товстою? Напевно, не жердину, а просто підходящу колоду. Хоча чому колоду, якщо принц перекидав її на мій острівець без особливих зусиль? Швидше за все, без Ягусі тут справа не обійшлася: ручаюся, коли Номат пішов довкруг калюжі перший раз, цієї колоди ще й близько не було.)

У будь-якому випадку, я досить успішно перебралася по імпровізованому мосту на тверду землю. Замість того, щоб вчасно подати руку й допомогти дамі спуститися з колоди, Номат мало не струсив мене з моста, пересуваючи його ближче до свого коня. Але коли принц уже майже добрався до коня, на колоду стрибнула жаба. Жаба єхидно подивилася на балансуючого королівського спадкоємця й сказала «квак».

У ту ж секунду шляхетний кінь скажено рвонувся, зачепивши колоду копитом, і вискочив на берег! Принц тим часом гепнувся в бруд, а жаба зникла в рідному болоті.

Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин Номат виповзав з болота за допомогою все тієї ж опори, а я ловила коня його високості.

Високість був дещо не в дусі, коли нарешті вибрався з калюжі: багнюка поглинула його меч і залишила помітні сліди на похідному камзолі. Але треба віддати йому належне, нічого більше не запитуючи, Номат запропонував мені добиратися до міста на його коні. Я не збиралася в місто, і хотіла б, щоб і Номат туди не дістався, але в Ягусиному сценарії значився й варіант згоди. Принца треба було затримувати будь-якими доступними засобами.

Отже, наша процесія рушила в дорогу. Спереду йшов замурзаний, але дуже урочистий Номат з налигачем у руках, а ми з конем тяглися позаду. Королівський скакун теж дещо втратив свою білосніжність, коротше, тільки моя сукня мала респектабельний вигляд.

Так ми прямували не дуже довго — нас наздогнала карета з вирядженим кучером у супроводі озброєного стражника. Незважаючи на герб із вензелем на дверцятах, карета скрипіла, скреготала й стогнала так, що її, напевно, було чути й у столиці. Кучер і стражник мали по величезній чорній бороді кожний.

— Ваша високосте! — покликав кучер, піднімаючись на козлах.

Від цього несамовитого лементу мій кінь спіткнувся, а зуби чітко виговорили «клац-клац». Принц зовсім байдуже подивився на порушника спокою й ліниво поплескав по шиї переляканого коня.

— Ваша високосте, — повторив кучер, коли карета порівнялася з нами, — яке щастя, що ми вас знайшли!

Він звертався до мене, а не до Номата! Очевидно, Ягуся змінила план дій. Що далі, то гірше!