Розділ «Вдова узурпатора»

Плейте зняв з Естареді чорний плащ і підвів її до жерця:

— Закінчуйте скоріше, падре!

Верховний жрець Малу, якого образили вже двічі, назвавши титулами далеких релігій, подивився на короля з недоброю усмішкою:

— Встигнете, ваша величносте. Нехай вимкнуть світло.

За знаком короля прожектор погасили. Пройшло кілька хвилин, поки очі звикли до темряви. Точніше, до напівтемряви, тому що Місяць, який стояв над куполом, уже направив промені на срібний диск, і фігура богині висунулася зі стіни, ставши надзвичайно рельєфною.

— Ім’ям Світлого Місяця я оголошую вас чоловіком і дружиною, — проголосив Малу. — Естареді Діано Лу, обійди навколо священного стовпа.

Естареді ледь трималася на ногах, і тому Плейте сам обвів її навколо священного стовпа, на вершині якого був укріплений срібний Диск Місяця.

— Ти просиш Світлий Місяць, — проговорив Малу.

— Я прошу Світлий Місяць, — луною відгукнулася Еста.

— Наректи тебе королевою.

— Наректи мене королевою.

Мабуть, малесенька хмарка закрила на мить нічне світило, бо світло раптово померкло, а потім знову засяяло яскраво. Настільки яскраво, що стало видно кожну складку на кам’яних шатах Богині. Плейте раптом здалося, що Богиня дивиться прямо на нього. Кам’яний лик дивився з висоти на жменьку смертних, і на губах Богині Місяця грала дивна усмішка. Королю чогось стало не по собі під немигаючим поглядом богині, він міцніше стис руку королеви й нагадав собі про перемогу. Він переміг. Він король. Він має королівську силу, але й без неї жодна людина не вистоїть проти Алакса Плейте. Він може вбити, клацнувши пальцями, долонею перебити дошку, із зав’язаними очима потрапити в мішень, по канату перейти прірву… Він може все, на що здатна людина. Він заслужив право бути королем, він буде правити гідно. Світу настав час пізнати сильних.

Місячне світло наповнило храм якимось хитким туманом. Біле марево затягло підніжжя стовпа і змусило відчайдушно битися серце Клюссіді. «Я не вмру, — повторював він про себе. — Я знаю, що буду жити довго». Він повторював це, як молитву, і все-таки боявся.

За спиною Клюса звивався в путах Афарас. Лють змусила його забути про біль, він почував наближення розв’язки.

Естареді застигла перед стовпом, не в силах відвести погляд від обличчя брата. З очей дівчини котилися сльози, але вона їх не помічала.

Жрець Малу потихеньку задкував від священного стовпа, бурмочучи заклинання й креслячи перед собою в повітрі захисні знаки.

І раптом настала Пітьма. Гігантська тінь закрила отвір у куполі, і храм поринув у морок. Гостро запахло гнилизною. Крижаний холод скував людей, проникаючи в саму глибину їхніх сердець, заморожуючи кров. Ніхто не знає, скільки це тривало, тільки тінь раптом зникла, і спокійне місячне світло знову освітило храм.

Із пронизливим криком Естареді кинулася до брата, вчепилася в нього, почала трясти… Жрець Малу обвів очима храм і зупинив погляд на розпростертій біля підніжжя стовпа фігурі. Кілька секунд жрець вдивлявся й раптом грізно підняв голос: «Тихо!» Естареді мимоволі змовкла й оглянулася.

— Король помер! — урочисто проголосив жрець.

Еста ще раз подивилася на брата, побачила мокрі смужки на щоках, кляп у роті, очі, які жалібно моргали, і сіла на втоптану землю. «Вийшло, — прошепотіла вона. — Клюс залишився жити».