Розділ «Бабай»

Посірілі портьєри на вікні чимось привернули увагу. Назар зупинився.

«Пам’ятаєш, що написав той хлопець?» — підказав йому Дідусь-Із-Ліфта.

Усе правильно, сучасне післяпотопне денне світло — так, здається, — убивче для монстра.

Залишалося тільки сподіватися, що безіменний хлопчик на помилився у своїх припущеннях.

Справді, комашка ж не витримала сонця… І Назар, не гаючи більше ні миті, перескочив через ліжко і розсунув штори.

Електричне світло в кімнаті змішалося з блідим досвітнім маревом. У наступні кілька секунд Назарового болісного чекання, чудовисько ніяк на це не зреагувало, навіть не повело своїм чорним лисим хвостом. Хлопчик серйозно захвилювався: а що, як усе-таки помилка? Тоді це означало б…

Однак монстр раптом різко обернувся до вікна, вишкіривши довжелезні гострі зуби. І Назар готовий був заприсягтися, що тієї миті роздивився у його маленьких близько посаджених очах справжній страх.

І цей страх сам по собі був жахливий.

Водночас Назар помітив, як межі тунелю почали тремтіти під впливом світла і стискатися. Не він один. Бука, забувши про виснаженого Михайла Левшиця, побіг до рятівного отвору в підлозі; шерсть на ньому вже почала жевріти. Він стрибнув у нору, що стрімко затягувалася, уперед ногами, ніби пірнав у воду «солдатиком». Але на півшляху застрягла його широка грудна клітка. Пронизливо заревівши, монстр засмикався, завертів застряглим тулубом. І йому вдалося протиснутися до плечей. Назар у німому розпачі спостерігав, як він іде, зникаючи в недосяжному для згубного сонячного світла місці. Ще трішечки, ще…

— Ні-і-і!.. — закричав Назар, це в змозі стерпіти такий фінал, і, підбігши до майже замкнутого тунелю, схопив бабая за вуха. Потягнув якомога сильніше, втримуючи його голову.

Сил вистачило рівно на дві секунди.

Але більше й не треба було. Отвір тунелю остаточно зійшовся, начисто зрізавши голову чудовиську. Вона завалилася на бік, з відкритої пащі випав довгий вузький язик, очі вискочили з очниць і лопнули. Огидний натюрморт довершила темно-кармінова, майже чорна, грузька калюжа, яка розтеклася довкола.

Назар знесилено опустився на долівку перед тим місцем, де назавжди зник тунель.

І здригнувся, коли раптом позаду нестримно розреготався батько.

За п’ять хвилин денне світло, що яскравішало з кожною миттю, просто розчинило в собі голову Того, Хто Стукав По Трубах.

Вона навіки зотліла…

Батько із сином сиділи на встановленому у законних географічних координатах ліжку, припавши спинами до стіни, побиті і виснажені. Яскраве сонце заглядало до вікна, наповнюючи кімнату бадьорими ранковими променями. І йому у відповідь посміхалось інше, зовсім крихітне, на грудях Назара.

— Боюся, маминими казочками про козюльника тебе вже не злякаєш, — посміхнувся Левшиць, кладучи руку на плече сина.

— Та плювати я на нього хотів, — безтурботно розсміявся хлопчик і подивився на батька. — А нам… доведеться про все розповісти мамі?

— Нам сухенькими з води цього разу точно не вийти — доведеться багато чого пояснити, — Левшиць критично оглянув безлад у дитячій, себе, потім Назара. — Дуже багато чого. Але, думаю… — він виразно підняв брови. — Для всіх буде краще, якщо в нас із тобою з’явиться один дуже великий спільний секрет.