Розділ «Бабай»

— Хочеш, ми трошки побудемо з тобою? — запропонувала Валерія.

— Справді, гарна думка, — підтримав її Михайло. Виглядав він уже не таким розбитим, як ще кілька хвилин тому. Назарові, щоправда, цей відрізок часу здався кількома годинами; просто не вірилося, що між моментом, коли монстр ось-ось мав вибратися повністю, і цими словами не вмістився б навіть блок телевізійної реклами.

— Може, так і зробимо? Га? — Левшиць з якимось напруженим, не властивим для нього виразом обличчя розглядав дитячу.

Назарові дуже хотілося сказати «так», і тому він учинив так, як учинив би кожен хлопчисько його віку — відповів «ні».

Твердо, але трохи із запалом.

— А взагалі, — схвально підморгнув йому Левшиць, коли вони з Валерією виходили з кімнати, — ти молодець, я тобою пишаюся.

Проте настільну лампу залишили увімкненою.

Так, про всяк випадок.

За десять хвилин Михайло Левшиць обережно торкнувся до плеча дружини, яка вже задрімала.

— Леро, мені чогось подумалося…

— Що? — сонно відгукнулася та з явним невдоволенням у голосі.

Левшиць навіть звівся на лікті.

— А якщо… у тій кімнаті таки щось є.

— Де? У дитячій?

— Так.

— Ну, ясна річ. Наш… Що ти маєш на увазі? Ой, Господи! Спи.

Левшиць повільно опустився назад на подушку і, повернувшись спиною до дружини, почав уважно вслухатися в нічну тишу. З дитячої більше не долинало ні звуку.

Промуркотівши щось собі під ніс, він заснув.

Дорослим не властива ірраціональна віра в надприродне, з роками вони схильні забувати власні страхи з подорожей по Нічній Державі. Лише зрідка, в особливі хвилини — під час жорстокого безсоння чи в темному коридорі на шляху до вбиральні — раптом накотиться щось, заворушиться в глибинах пам’яті, і тоді виникає непоборне бажання озирнутися…

У своєму реальному житті дорослі бояться зовсім інших речей: провалів у кар’єрі, інфляції, невиліковної хвороби, невтілених планів, росту цін, чужого успіху…