Розділ «Частина II Добрі Лікарі; За межею»

Почався третій приступ…

Розділ 7

Лозинський

У вівторок 28 вересня увечері Лозинський зайшов у свою квартиру й ляснув дверима так, що на підлогу посипалася штукатурка. Настрій був препаскудний, як ніколи досі за весь час, що він пропрацював у міській лікарні номер X.

Не роззуваючись, лікар пройшов у єдину кімнату; по паркету потягнулися мокрі брудні сліди. На дворі вже тиждень була погана погода, похмурі низькі хмари нависли над Львовом, немов стягнуті магнітом із усіх кінців землі.

Лозинський став посеред кімнати, нервово смикаючи рукою щетинисте підборіддя. Нарешті він помітив, що досі тримає зім’яту мокру парасолю, і з силою пожбурив її в коридор. На душі наче відлягло, коли вона глухо врізалась у вішалку і полетіла вниз, збиваючи з гачків дешевий пластиковий набір взуттєвих ложок.

Лозинський присів на край дивана з неприбраною постіллю й повільно почав роззуватися. По дорозі з лікарні він кілька разів ступав у глибокі калюжі, і його шкарпетки виглядали тепер так, наче на них узагалі не взували черевики.

Лозинський похмуро вилаявся й відніс мокре взуття сушитися на батарею, думаючи, що старим черевикам, до яких він звик за останні вісім років, незабаром доведеться дати відставку. А шкода, офіцерські черевики — паршива, але така рідна казенщина — були отримані ним іще на службі, лишень за півроку до того, як комісаріат списав його за «станом здоров’я». Стаття така-то, пункт такий-то.

Ті самі півроку з п’ятнадцяти років служби військовим хірургом.

Лікар Лозинський — високий сорокап’ятирічний чоловік із худим смаглявим зморшкуватим обличчям — виглядав років на десять-п’ятнадцять старшим. Над правою бровою тягся довгий блідо-рожевий шрам як «пам’ятка» шістьом рокам, які пропрацював польовим хірургом у країні, де серед високих гір та ущелин бродять сердиті бородаті люди зі зброєю і говорять чужою гортанною мовою. Ці роки він часто згадував із жахом та болем… але водночас із якимось ностальгічним сумом. «Пам’яток» у нього збереглося чимало й під сорочкою. Ще більше — там, де нікому не дано побачити очима.

У квартирі Лозинського були тільки найнеобхідніші меблі: старий диван, невеликий письмовий стіл, кілька стільців, тумбочка й масивна тристулкова шафа. На підлозі в кутку кімнати стояли дві книжкові полиці, забиті детективами у м’яких обкладинках і підшивками журналів. Біля вікна — старий чорно-білий телевізор «Електрон» на чотирьох тонких ніжках.

Після розлучення торік із дружиною квартира перші кілька місяців здавалася йому порожньою і мовчазною, як місто, покинуте мешканцями. Тепер він уже не уявляв повернення до попереднього життя. Звик бути сам, звик несподівано швидко і, здається, назавжди. За останні два місяці жодного разу не згадав жінки, з якою прожив більше двадцяти років. Зараз вона вийшла заміж за відставного генерала й переїхала в Москву, де тепер живе й син, заочно навчаючись у медінституті.

Лозинський підкурив від конфорки плити «Приму» без фільтра й зайнявся приготуванням нехитрої вечері.

Пішовши з армії, він залишився без діла. Звертався в штаб із проханням знайти йому «гідне місце для застосування знань і досвіду військового лікаря». Але отримував лише відмови — іронічно-презирливі, іноді навіть грубі. В армії є скорочення, кому потрібний списаний поранений вояк, нехай і медик. Просився у військовий госпіталь округу — не брали. Йому було тоді під сорок, а життя, здавалося, йшло з-під ніг. Потім кілька років порожнього гнітючого існування, злегка розбавленого книгами, телевізором і випадковими бесідами за пивом.

Зрештою, влітку дев’яносто п’ятого він наважився звернутися в одну з міських лікарень. Це, звичайно, не госпіталь, але… отримувати мізерну пенсію, проводжати вранці дружину на роботу, а ввечері зустрічати її, немов не чоловік, а старий хворий батько — це уявлялось більшим нещастям, аніж працювати з цивільними.

Він знав наперед, що тертя у стосунках із новими колегами йому гарантовані. Знав чи передбачав існування виродків, типу Маркевича — з їхньою самовдоволеною балаканиною, цинізмом і підлістю. Його свідомо нудило від їхньої присутності — всіх цих засраних лицемірів, що філософствують про загальне благо й дають штамповані клички своїм дружинам, наче домашнім тваринам…

Але все одно пішов.

Він претендував на вакансію хірурга; його послужний список був блискучим.

Його взяли.

І це було найголовніше…