Розділ «Частина I. Велика недоладність: початок»

— Кар… Карино, я обов’язково тобі передзвоню, як тільки владнаю деякі проблеми.

— Прекрасно, — її голос помітно повеселішав. — Маєш номер мого домашнього телефону?

— Так, у мене є список усіх, хто працює в компанії.

— До зустрічі, Германе.

— Так… обов’язково подзвоню. Щасливо.

Зв’язок перервався.

Кілька хвилин він сидів перед телефоном, закривши обличчя долонями.

Пізно…

Він більше не блював. Після розмови з Кариною минуло близько двох годин; за цей час Герман відчував спазми кілька разів, але далі нічого не ставалося. Він відчужено спостерігав, як усе швидше слабшає.

ЦЕ ТРАПИТЬСЯ СЬОГОДНІ…

Роздягнувшись догола, він став перед дзеркалом у ванній кімнаті й розглядав те, що від нього залишилося. Видовище вже не було жахливим, — він тепер виглядав якось химерно й… жалюгідно.

НЕЗАБАРОМ…

Дивлячись на своє обличчя, він легко міг вивчати обриси черепа, аж до найдрібніших деталей.

Германа захитало, і він присів на край ванни, вчепившись тонкими ослабленими пальцями за її край, як поранений павук лапками за шматочок штукатурки на стіні.

Він швидко віддалявся. Свідомість заволікало туманом, що дедалі згущувався. З кожною хвилиною.

ТИ НА МЕЖІ… НЕЗАБАРОМ…

Через хвилину чи мільярд годин він вийшов із ванни й попрямував на кухню. Йому раптово захотілося випити всю на світі воду, до останньої краплі…

Він майже не відчував болю в скам’янілому шлунку, коли почав склянку за склянкою вливати в себе воду і в животі немов забурлив киплячий казан. Десь на грані каламутної свідомості й непроглядного небуття (чи Країни Мертвих?) Герман відчув, як вода повертає йому сили. Але що з того, коли він не може ними скористатися. Було таке відчуття, наче він зв’язаний тугими мотузками, мотузками втоми… Він жахливо втомився…

Тому що вже майже досяг МЕЖІ…

Він продовжував уливати в себе воду, поки на шкірі не виступили, як бісер, крапельки крові.