Розділ «Частина I. Велика недоладність: початок»

Вічно старі…

«Твоя правда, вони — вічно старі. Але чи не намагаєшся ти заглушити цими дурними міркуваннями страх перед власним кінцем? Сам розумієш: тобі залишилося недовго… може, кілька годин. Адже навіть ці старі до самої могили, подих якої вони знають багато років, — любили життя, мріяли про вічність, і з радістю готові були віддати все… ВСЕ ЩО ЗАВГОДНО — за коротку мить життя. Бо там є лише порожнеча й холод, вічний холод — вони відчули його — не холод, а Холод…»

«Ти знову намагаєшся обдурити себе, Германе, — дорогою назад ти придумав чергову казку! Не вір у неї, Германе, — бо дуже про це пожалієшш-ш!..» — безтілесно віщував у його свідомості Незнайомець.

Від Нього — Того, Що З’явився Нізвідки, — віяло Холодом…

Раптом задзвонив телефон. Від несподіванки Герман аж здригнувся.

Спершу він вирішив, що це Алекс.

Останні дні телефон уперто мовчав. Зазвичай йому дзвонили у двох випадках: щодо роботи або помиляючись номером. Отже, Алекс. Розмовляти з ним у Германа було бажання не більше, ніж викликати «добру допомогу»; він довго дивився на телефон, очікуючи, коли той нарешті заткнеться. Зрештою, сам того не очікуючи, Герман зняв трубку.

— Слухаю… — він намагався говорити рівним голосом, щоб сховати старечий фальцет.

— Привіт… Геро, це ти? — озвався жіночий голос.

Герман здивовано підняв брови; не міг пригадати жодної жінки (крім матері), яка раптом дзвонила б йому додому, та ще й у такий пізній час.

— Так, це я, — відповів Герман, перебираючи імена знайомих.

— Вибач, що… — в її голосі Герман уловив хвилювання, — …тебе турбую. Я хотіла сказати… Мені дуже шкода, що у вас із Алексом усе так вийшло… В офісі поки мовчать, але я вже в курсі. Він так поводився після вашої розмови… Ти вирішив піти?

— Карино… Ти?.. — Герман був більш ніж здивований.

— Так… — здавалося, вона захвилювалася ще більше.

Тільки чому?

Карина була секретаркою Алекса і працювала в компанії з першого дня її заснування. Алекс тоді наполіг, щоб улаштувати ледь не аналог шаолінського іспиту для кандидатів на цю роботу — крім серйозного досвіду і звичайних секретарських навичок, Алекс вимагав іще знання як мінімум двох іноземних мов і наявності прав водія. Карина прийшла першою на співбесіду і, на здивування обох босів, стала єдиним учасником конкурсу — після короткої наради з Алексом вони вирішили, що розглядати інші кандидатури вже не варто. Карині було двадцять п’ять років, незаміжня, без дітей. І, що теж було важливо, мала безперечно яскраву зовнішність. Словом, Карина для них була справді скарбом (особливо, якщо врахувати, що початкову зарплату новоспечені боси могли запропонувати їй досить скромну).

Утім, наскільки коштовним співробітником була Карина, для Германа було питанням другорядним. Вона стала єдиною жінкою, в якій Герман бачив свій шанс відшукати нормальні людські стосунки, дізнатися, що таке любов, створити родину, врешті. Це був Шанс. Герман відчув його відразу.

Якби…

Прокляте якби змусило Германа ховати свої почуття цілі два роки: щодня зустрічаючись із Кариною в офісі компанії, підготовляючи разом ділові папери й навіть розважаючись на вечірках, які влаштовував Алекс (він гадав, що після спілкування в неформальній обстановці колектив працюватиме ще краще).

Те, що геть-чисто придушило в Германі всяке прагнення зблизитися з Кариною, стало другою хворобливою подією в його житті, після поїздки в Ригу, коли йому виповнилося шістнадцять років.