Розділ «Частина I. Велика недоладність: початок»

Герман продовжував стояти біля вікна. Він перетворився на звичайного спостерігача. Десь глибоко всередині блукав страх. Але він уже інший, наче вірус, якимось чином, вирівнював емоції, оберігаючи Германа від божевілля.

Вийшовши з ванни, він спробував змусити себе хоч трохи поїсти. Це нагадувало годування ситої дитини, що викидає всю їжу назад; скільки зайшло — стільки й вийшло… Не приймав організм і рідину — особливо воду. Але водночас Герман зовсім не відчував її недостачі. Докучав лише прогірклий присмак сірого нальоту, що постійно утворювався на яснах і язику. Утім, раніше цей наліт викликав більш неприємні відчуття; Герман почав підозрювати, що його смак і нюх почали притуплятися.

А зараз він стояв перед вікном, спостерігаючи за вулицею внизу й за собою.

13:00

Герман з’ясував, що він старіє постійно.

Досить було не підходити до дзеркала протягом години — і різниця ставала очевидною. Це нагадувало подорож у часі.

Процес старіння просувався вже не різкими періодами, як під час Похоронного Турне, коли стався перший несподіваний приступ, — зараз це діялося поступово, з однаковою швидкістю. Герман змушував себе дивитися в дзеркало не частіше, ніж один раз на годину.

В одній із шухляд письмового столу вже давно лежав зовсім новий «Полароїд», колись кимось подарований. Герман збирався застосувати фотозйомку, щоб визначити, нехай приблизно, в якому темпі просувається його старіння.

Але раптом згадав, як колись у дитинстві з ним трапився неприємний випадок, у якому фотокамера відіграла не останню роль. Відтоді Герман фотографувався лише двічі: для випускних альбомів: шкільного та інститутського; причому, на обох фотографіях вийшов якимось наляканим.

Він і справді боявся всього, що нагадує об’єктив (називав це фотофобією).

Словом, фотоапарат так і залишився лежати в столі.

18:00

Герман уже визначив, що одна година реального часу становить десь півроку для його невпинно старіючого організму.

Щоправда, вірус зовсім не торкнувся зубів і зору. Зуби тільки трохи пожовтіли (причиною був, напевно, наліт). А зір, здавалося, не лише не втратив колишньої гостроти, а навіть трохи покращився.

М’язи атрофувались шаленим темпом, немов з нього, як із гумової ляльки, хтось випускав повітря. Від пристойної ще вранці шевелюри залишилися клаптики сивого пуху. Шкіра продовжувала морщитися — з кожним вивченням себе у дзеркалі Герман думав, що більше вже старіти неможливо, однак щоразу помилявся.

І звичайно, він катастрофічно втрачав вагу. Тепер Герман важив не більше шістдесяти кілограмів, попередні дев’яносто (ще два дні тому) здавались нереальними. Він часто блював, нічого не їв і, що найбільше дивувало, дотепер не міг влити в себе ні краплі рідини.

Переважно Герман або стояв, утупившись у вікно, або лежав на дивані і прислухався до свого тіла. Іноді він чув у вухах сухе потріскування, ніби хтось морозяного дня ходив по снігу.

22:00

Із дзеркала дивився вісімдесятилітній дідуган.

Тобі не здається, що пора хоч комусь подзвонити? — запитав себе Герман. Батькам? Ті надто далеко; та й що він їм скаже (якщо вони взагалі впізнають його голос)? Налякати до смерті? Ні.