Розділ «Частина I. Велика недоладність: початок»

Герман туманно згадував аеропорт, упаковку таблеток, які він прийняв (це був анальгін, здається), поки тривала затримка рейсу. Потім був літак, таксі… його квартира… біль… жар… І, здається, він сам викликав «швидку»… Далі не пам’ятав.

Можливо, це апендицит… так, швидше за все — апендицит.

— Будемо вживати екстрені заходи, — вимовив лікар.

Його голос звучав заклопотано, але на рівні інтонації Германові здалося, начебто лікар сказав: «ЗАРАЗ МИ ПЕРЕРІЖЕМО ЙОМУ ГОРЛЯНКУ, ЯК СВИНІ, ТІЄЮ ГОСТРОЮ ШТУКОЮ, ЩО ЛЕЖИТЬ У МОЇЙ КИШЕНІ…»

Він подивився на Германа:

— Як ви почуваєтесь?

ПРИГОТУЙСЯ, СИНКУ, НЕЗАБАРОМ МИ ПОЧНЕМО, — АЛЕ КВАПИТИСЯ НЕ БУДЕМО, ЩОБ РОЗТЯГТИ ЗАДОВОЛЕННЯ, — ПРАВДА?

Германові раптом здалося, що він перебуває не в лікарняній палаті, а в приміщенні, що стало його казематом, як маленький острів у жахаючій порожнечі страшного світу, наповненого зойками і стогонами, населеного жахливими мешканцями, які тільки зовні схожі на людей, — добрими Ай-Болитями — Добрими Лікарями і їхніми помічниками. І якщо виглянути у вікно, то можна було б побачити… Бо це світ лікарівм’ясників, вівісекторів…

З дому його забрала не справжня «швидка допомога», — ті приїхали трішки пізніше і вже нікого не застали. Це була їхня машина — Добрих Лікарів. Вони якимсь чином дізналися про нього й поспішили за ним… Вони забрали його й невідомим шляхом привезли у це жахливе місце.

Тепер він повністю в їхній владі.

Ми вас ледь урятували…

ПОМЕРТИ ВІД ЗВИЧАЙНОГО ПЕРИТОНІТУ БУЛО Б НАДТО ЛЕГКО — НАДТО ШВИДКО. СКОРО ПОЧНЕМО, АЛЕ МИ НЕ БУДЕМО КВАПИТИСЯ, ЩОБ РОЗТЯГТИ ЗАДОВОЛЕННЯ (НАШЕ І ТВОЄ) — ПРАВДА? ПРАВДА?.. ПРАВДА…

Герман здригнувся, раптово зрозумівши, куди зникають люди, — десятки людей щодня у країні. Їх забирають Добрі Лікарі…

Рація Їхньої «швидкої допомоги» (ні, на їхній машині написано не «швидка», а «добра допомога») перехоплює виклики, і Вони намагаються прислати свою машину раніше, щоб потім привезти хворих сюди…

Германові раптом здалося, що протилежна стіна стала прозорою, і він побачив іншу палату — набагато більшу, ніж ця. У ній стояло десять чи дванадцять ліжок — стільки він зміг розглянути — інші губилися в темних кутках, що заслонялися дивними тінями. У палаті були люди…

«Ти ще не з ними, бо ти тут новачок, Германе», — прошепотів хтось у його голові.

МИ НЕ БУДЕМО КВАПИТИСЯ…

Герман вдивлявся в сутінки палати, що проявилася крізь стіну, як зображення на фотопапері, опущеному у ванночку з проявником. Стіна немов перетворилася на величезну похмуру ефемерну картину, — здавалося, що ця палата стала продовженням тієї, де лежав Герман.

«Придивись, Германе, до цих людей… — наполегливо шепотів голос. — Усі вони колись починали з твоєї палати…»

Спершу Герман не міг зрозуміти, чим зайняті ті, хто ворушиться, — їх було більше половини, інші лежали нерухомо на брудних, нічим не застелених матрацах. Нарешті, йому вдалося розглянути молоду людину двадцяти років, що напівлежала на ліжку. Її обличчя було повернено в бік Германа (виникало відчуття, що хлопець дивиться прямо йому в очі).