Розділ «Місце для дракона»

– Умгу, – кивнув лицар, усміхаючись в пишні вуса.

– Цікаво, а якби не було дракона, чи ви б посваталися до князівни? Адже ви за життя стільки вже подвигів учинили, що й на десять лицарів не було б замало.

– Бачиш, тут одне друге доповнює. За перемогу над змієм чекає нагорода – князівна. А любов князівни можна здобути, тільки убивши змія, і природно, що перешкоди, які постають на шляху до її серця, підсичують бажання ним заволодіти. Мені, якби не цей змій, і на думку не спало б одружуватися. Сорок п’ять – це вже не вік для одруження.

– Кажуть, князівна молода й вродлива.

– Я маю її портрет.

– Правда?! – пожвавішав джура, і його личко осяяв рум’янець.

– Зараз покажу, – лицар розстебнув теліги і витяг з-за пазухи кругле, наче люстерко, мальовидло. – Я купив його у того шваба Отта з Альтенбурга, якого ми стріли на Мадярах. Князь, виявляється, розіслав портрети по всіх надовколишніх королівствах. Ну, а шваб десь прочув, що дракон той за одним дихом на сто кроків усе спопеляє. Та й зрезигнував.

– І справді, вона прекрасна! – захоплено вигукнув джура і, вловивши мент, коли пан Лаврін одвернувся, припав до портрета вустами, наче до ікони Діви Марії перед боєм із сарацинами, – Боже, яка прекрасна!

– Не кота ж у мішку торгувати.

– Ви її любите?

– Я вже не в тих літах, синку, щоб спалахувати любов’ю, мов суха тріска. Хочу здійснити подвиг. Може, це буде мій останній подвиг. А князівна – заслужена нагорода. І я прийму її. Та чи довго я витримаю у їхньому замку?

– Вас чекає князівський престол.

– Державні справи не для мене. Я виріс у сідлі і в сідлі з мечем у руках волію постати перед Богом. Як то Святослав Завойовник, що головою наклав у бою з печенігами. Затишне життя на перинах мене мало приваблює.

Ліс уже помітно порідів, та кінця йому, однак, ще не було й не було. Листяні дерева залишилися позаду, і вони в’їхали у похмуру соснину, величезні брили каміння, оброслі зеленим мохом, громадились обабіч дороги.

– Хоч би до вечора звідси вибратися, – зітхнув джура.

– Як будеш отак трюхикати, то й до ранку не виберешся. Гей! – гукнув слугам. – Ану давай ристю!

Пришпорили коней і, може, з годину скакали по рівній дорозі, та згодом перейшли знову на чвал, бо почалися горби, а в широких видолинках зачорніли калюжі.

Раптом на купі каміння при дорозі уздріли якусь стару бабу. Довгий кривий ніс нависав над губами, темне обличчя, з якого стирчали дрібні кущики сивого волосся, було потворне і схоже на голову крука.

– Дай Боже здоров’я! – привітався лицар.

– Дай Боже й вам, – закивала головою баба. – Куди їдете?