Розділ «Ласкаво просимо в Щуроград»

Я через силу впихав у себе їжу великими шматками, заковтуючи, мов гарячу картоплю. Від випитого вина настрій у мене дещо піднявся, але не настільки, щоб одразу кидатися на барикади. Який мене чорт підкусив забрести у цей Щуроград? І бачив же, що це якесь підозріле місце, а бач, таки попхався. Тепер невідомо, чи взагалі виборсаюся звідси живим.

– От чортяки! Вже тут! – скрикнув старий.

Я глянув, куди він показував, і побачив посеред кімнати щура, який уважно до нас приглядався.

Старий блискавичним рухом вихопив з-під пахви револьвера і вистрілив. Постріл розірвав створіння на шматки, кинувши ним об стіну та захляпавши її кров’ю.

– Не цілячись! – сказав він. – Ну, що ж – випиймо за відкриття сезону полювання на щурів! Це найщасливіший день у моєму житті.

– Мені б ваш ентузіазм! – усміхнувся я невесело. – Що таке один щур, коли їх тисячі?

– Зараз буде на сотню менше, – одрізав він і з тими словами витяг із шафи автомата.

– Тату, що ти надумав? – сполошилася дівчина.

– Маленька розвага, – кинув їй батько. – Можу я собі дозволити маленьку розвагу після стількох літ принижень?

Ударом кольби висадив шибу й послав чергу в саму гущу вишкірених щурів, котрі обсіли вулицю. Я побачив, як цвиркає кров, як злітають у повітря лапки, голови і шматки шкури. Щури, збожеволівши від несподіванки, металися в різні боки, вилазили одні на одних, даючи змогу одній кулі прошити відразу кількох.

Постріли шматували їх без жалю, перетворюючи на криваву спінену масу, яка вищить і стогне. Дивитися на це було гидко, і я врешті відвів очі. Але це тільки початок. Подібне видовище супроводжуватиме мене доти, доки я або згину, або виберуся з цього триклятого міста. Тільки йдучи по трупах щурів, можна буде порятуватись. Найгірше, що я сам змушений буду стріляти у ці хижі створіння.

Автомат змовк. Диск спорожнів і старий пошпурив його на вулицю. В очах його світилася невимовна втіха.

– Ну, що? Тепер переконалися, що ми їх можемо бити? Головне тільки не панікувати і не розм’якати: ненависть, ненависть і ще раз ненависть! Розумієте? Наша порода надто милосердна. Нас може розчулити будь-яка дурничка. Зламана квітка чи пташеня, що випало з гнізда… Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками і піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті! Ми, що не створили власної держави, умремо в боротьбі зі щурами! Вже вмираємо!

– Чому ви так загострюєте проблему? – не погодився я. – Щури опанували тільки одне місто, та й то лише через ядерну катастрофу. Що таке одне місто проти десятків інших міст?

– Помиляєтесь. Щури живуть разом з людьми в кожному місті й селі. По цілій країні, по цілому світі. Ба навіть подорожують на кораблях і літаках. Вони є скрізь. І тільки чекають сигналу. Розумієте? Чекають сигналу, щоб перейняти владу! А тут буде їхня інтелектуальна база, де розробляються плани майбутньої війни, готуються диверсанти і проводирі. Мусимо це все знищити.

– Нам, якщо пощастить, вдасться убити яку тисячу-дві, – похитав я головою.

– Так, вибити їх до ноги не виб’ємо, але знищити найагресивніших, загнати сліпу масу в підвали й каналізації та опанувати становищем ми зможемо.

– Якщо вистачить зброї. Чи в місті ще можна десь розжитися хоча б гвинтівкою?

– Ні. Вся зброя була знищена. Щури не вміють нею користуватися, і вона їм не потрібна. Мені чудом вдалося дещо врятувати.

– Тоді яка буде користь із тих людей, що ми їх визволимо з божевільні? Їм доведеться з кілками гонити щурів?