Розділ «Ласкаво просимо в Щуроград»

– Як ви смієте? Я – шпигун?! Я лише виявив гостинність. На моєму місці…

– Це мене не цікавить.

Коли я штовхнув хвіртку і ступив на подвір’я, щур осатанів до краю. Він метушився, харкав піною і верещав, аж заходився:

– Стійте! Ані руш! Це вам так не минеться! Ви приспали мою пильність! Я через вас втрачу роботу! Негайно поверніться! Там – божевільний! Відвідувати людей суворо забороняється! Вони всі божевільні! Усі! Їм начхати на нашу культуру! Вони тільки роблять вигляд. Я знаю! Вас підіслано! Хто вас підіслав?!

Він кричав, а я тим часом перетяв подвір’я і ступив на сходи. У ту ж мить залунало пронизливе сюрчання. Озирнувшись, я побачив, що щур аж підскакує в істериці, не годен нічим мені перешкодити. А вулицею бігло вже зо два десятки щурів на підмогу.

Двері самі прочинилися, і чиясь рука втягла мене всередину. В темних сінях заскреготів замок, і чоловічий голос прохрипів:

– Ходіть за мною.

Коли ми зайшли до кімнати, господар визирнув у вікно:

– Ага, заметушилися!

– А що таке?

– Подивіться.

Він це сказав не без утіхи в голосі, котра мене здивувала, бо я побачив вулицю, повну щурів. З чого тут тішитися?

То був кремезний дядько під п’ятдесятку, з буйним сивим волоссям і кошлатими довгими вусами.

– Невже їм неможливо дати раду? – спитав я.

– Їх ніщо не бере. Надто розумні. Трутки не їдять, у полапку не лізуть, котів і собак давно пережерли… Найгірше, що зараз при владі нове покоління, котре народилося, коли нас уже залякано. Воно впевнене в собі, переконане, що робить нам величезну послугу, піклуючись про кожен наш крок.

– Чого вони добиваються?

– Покори… Покори і вдячності. Але ми вже не здатні навіть на це. Ми втомилися дякувати.

– Невже й справді вони перехопили у вас геть усю духовну сферу життя?

– Уявіть собі – правда… Але це тільки на поверхні, бо мало хто з нас усе це сприймає щиро. Переважно ми всі вже навчилися прикидатися, і, коли треба, малюємо на обличчі задоволення. А на самоті, заховавшись за трьома дверима, дозволяємо собі розслабитися і, залізши під перину та сховавши голову під подушку, замугикати якусь стару пісню… Співати на гостині остерігаємось, бо серед нас чимало стукачів.

– А що за це буває? Невже в’язниця?