Розділ «Ласкаво просимо в Щуроград»

– Гірше. Божевільня. У нас в’язниць нема. Там, у центрі, навіть такий плакат висить: «Щуроград – місто без в’язниць». У божевільню потрапляють усі, хто дозволив собі засумніватися в доцільності щурячої влади… Від сьогоднішнього дня це може чекати й мене.

– Вас?… Але звідки їм знати, про що ми тут розмовляємо?

– А ви прислухайтесь, – сказав, показуючи на підлогу.

І справді, звідти долинуло обережне шкряботіння. Я тупнув ногою, і воно стихло.

– Вони скрізь, – сумно всміхнувся господар. – Їх можна надибати в найнесподіваніших місцях.

– А що буває з чужинцями, які завітають до вас? – нарешті поцікавився я, передчуваючи якусь малоприємну вістку.

– Спочатку їх намагаються обробити, як оце вас. Напустити туману. Коли це вдається, чужинця ознайомлять із життям зразкових сімей, покажуть місто і з почестями проведуть. А якщо не вдається, то запроторять до божевільні.

– Для чого ж ви заманили мене сюди? – рознервувався я. – Адже тепер і вам, і мені загрожує небезпека!

– Прошу тільки не гніватися… Я чекав цього моменту віддавна. Бо лише чужинцеві можна довіритися. Особливо, коли він потрапив у таку ж безвихідь, як і я… Річ у тому, що я був колись полковником. Мені вдалося зберегти деякі запаси. У мене є чимало гранат, два автомати й один вогнемет. Утрьох ми їх розгромимо вщент…

– Утрьох?

– Ви, я і моя донька. Цілком можливо, що до нас приєднаються й інші городяни. Я вірю в це. Не може бути, щоб вони всі перетворилися на боягузів. Для початку ми проб’ємося до божевільні. Там якраз ті люди, які нам потрібні.

Я з несподіванки не знав, що відповісти. Отак ні сіло ні впало брати участь у державному заколоті якось не дуже приваблювало. Навіщо мені втручатися в чиїсь внутрішні справи? Воно, правда, щури не викликають у мене жодних симпатій, але й не допекли настільки, аби я йшов на злам голови їх бити. Однак перспектива потрапити до божевільні лякала ще дужче. Як ми дамо раду цій силі-силенній щурів? Звичайно, коли спалахне повстання, діло піде легше, але заки воно спалахне, нам, чого доброго, встигнуть і пальці повідгризати.

Відступати було нікуди – за вікном уже кишіло від щурів. Але на обличчі господаря не промайнуло і тіні страху, з очей била ненависть і тільки ненависть.

– Гаразд, я згоден, – сказав я.

– У вас все одно не було іншого виходу.

– Був. Якби ви мене не закликали до хати, я б не потрапив у цю халепу.

– Так, я вчинив неґречно… Але зрозумійте й мене… Стільки років чекати цього дня! Боже мій!.. Чекав, доки підросте дочка… Потім чекав на чужинця… Але жоден не з’являвся біля моєї хати. Я вже втратив найменшу надію. Не міг довіритися будь-кому, через те змушений був увесь цей час прикидатися відданим громадянином… Хоча єдиний мій син загинув у божевільні… Коли народилася дочка, я, замість тішитися, бився головою в стіну. Навіщо мені дочка? Мені треба сина! Але Бог послав дочку. І тоді я змирився. Дружина при пологах померла… То були пізні пологи. Весь цей час я виховував дочку на лютого вбивцю. Я вчив її ненависти… Ненависть її доросла до такої міри, що вона навіть гидувала своїми однокласниками, бо всі вони вірили щурам. Але я її також навчив і ховати свої почуття. Найменша підозра – і весь мій план міг згоріти на пні.

– Невже за стільки літ не знайшлося в місті нікого, хто б замислив те саме, що й ви?

– Досі всі такі випадки закінчувалися плачевно. Кожен, хто намагався протестувати або згуртувати довкола себе однодумців, потрапляв у божевільню. А тому спершу підемо туди. Визволимо в’язнів. Їм можна довіряти… Там усе мужні люди. Яким теж нема що втрачати.

– Майте на увазі – з мене кепський стрілець.