Розділ «Львівські легенди»

– Я думаю, якщо постаратися і ступати лише по лахмітті, то слідів видно не буде. Або, наприклад, пройти по дошці, а потім притрусити її пилом. Знаєте, як снігом притрушують сліди? – Капітан витяг з кишені пачку «Орбіти» і задумливо покрутив цигарку в пальцях. – То, кажете, брама тут є? Ану ходімо ще й туди.

По той бік будівлі дерев уже було мало, переважали дрібні кущики бузини, браму вони побачили оддалік, обабіч виднілися залишки муру, але ще не дійшовши до неї, вони помітили в кущах перекошеного хреста, який одним своїм плечем торкався землі. До хреста була прибита іржава табличка, на якій ще можна було розібрати: «Артемій Пенцак. 1880–1952».

У цю хвилю за їхньою спиною почувся шелест, обоє озирнулися і побачили літнього чоловіка, в якому учитель відразу упізнав сторожа бурси. Капітан інстинктивно потягнувся за пістолетом, але спинився і запитав учителя:

– Це той, що ви з ним розмовляли?

Учитель на мить завагався, мовби придивляючись до чоловіка і вагаючись, але старий випередив його:

– Авжеж, прошу пана, то я.

– То ви були сторожем у семінарії?

– Ні-ні, не я. Оно сторож, – і він кивнув на хрест.

– А хіба ви не казали учителеві, що були сторожем?

– Може, йому так здалося. Я, прошу пана, ким тільки не був…

– Ви казали, що були свідком розстрілу?

– Боронь Боже! То Артемій був та й мені оповів, а я – де там…

– Тобто ви самі не бачили, але розповсюджуєте.

– Перепрошую. Більше не буду. Але ви мені не дивуйтеся, бо я вар’ят. У Львові колись таких сьвірками називали. От і я сьвірк. Знаєте, як один хлопець не хотів до війська йти і казав, що він цвіркун? Ото він на кожне питання відповідав: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» От і я так: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» Що з дурного взяти?

– А навіщо ви крадете одяг і м’ячі у футболістів, а підкидаєте старе лахміття?

– А це не я!

– Тоді хто? Тут же ж нема більше нікого!

– Та й мене нема. Але вони є.

– Хто?

– Ті, що стежать за вами.