Розділ «Львівські легенди»

Капітан не заперечував, він був ошелешений і не знав, що думати.

Через кілька днів його викликав начальник.

– Ми того твого учителя звільнили… Не знаю, як ти, а я йому не довіряю. Таке враження, що він усе це вигадав. Про того сторожа.

– Школярі його теж бачили.

– Ну, мало що – божевільних багато. Як ти казав: «Сьвірк? Сьвірк? Сьвірк?» От комік! Вчора я послав екскаватора, і він загорнув той квадрат. А будівлю розвалили і усе вивезли. Тепер там викорчують усі сухі дерева, посадять нові і буде парк. А то чортзна-що відбувається. Поруч стадіон, а тут тобі така дика місцевість. І ось іще… ти здай той фотоапарат, нехай наші майстри подивляться. Він уже старий. А візьмеш новіший. Все, можеш іти.

Капітан затупцяв на місці.

– Що ще? – запитав начальник.

– Та от учитель… йому до пенсії лишилося небагато…

– Ти що – добрий самаритянин? Знаєш, чим цей твій учитель займався під час війни? Партизанив на Поліссі.

– Тобто воював із німцями?

– Воювати воював, але під якими прапорами! Ні, таких людей до школи й на кілометр підпускати не можна.

Капітан покинув кабінет начальника з почуттям провини перед учителем, який фактично не був ні в чому винен. Він же ж не знав, що буде молоти той божевільний перед школярами. Хоча божевільний виявився хитрим, при ньому не сказав нічого. Та не це дивувало капітана, а те, що фотографії не вдалися і якраз ті – найцінніші. Такого з ним ще не бувало.

Він зайшов до свого кабінету, вийняв з шафки пляшку коньяку, налив чарку і вихилив. Потім сів за стіл, погортав папери, закурив і, відкинувшись на спинку крісла, задумався. Йому згадалося, як учитель ступав, наче чапля, там, на стриху. Так, наче остерігався на щось наступити. Що то могло бути? А ще – скриня, яка не піддавалася, а віко пружинило… Згадався і дивний холод, який пробирав до кісток, хоча довкола панувала спека. Тепер там буде парк, і більше нікого не прониже холод. А божевільний… Як йому вдалося йти поміж густими кущами, не зачепивши жодної галузки?

Капітан Ігор Королюк висунув шухляду, вийняв чистий аркуш паперу, узяв лінійку і став креслити план саду: мур, по той бік – гаражі з чорними коминами, а над одним – білий… а по цей бік – широкий квадрат… Поруч намалював колію, сторожову будку, озеро і кілька маленьких човнів… Хотів ще затушувати квадрат, аби відтінити, але передумав…

2012

День ангела

– Пане Грушкевич, ось ваша кава!

Тонкий голос секретарки сполохав його погляд. Пополудні за вікном свого кабінету побачив якусь маленьку чорну постать, що бігла мокрими осінніми дахами, смішно підстрибуючи і розмахуючи руками. Пан Грушкевич стежив за нею уже кілька хвилин, відколи перестало дощити і вигулькнуло з-за хмар сонце. От тоді він повернув голову до вікна і побачив чудернацьку істоту. Може, це була людина, хоча сумнівно, аби людина здатна була так собі легенько скакати по дахах.

Фірма пана Грушкевича знаходилася на п’ятнадцятому поверсі, й з вікна було видно широку панораму міста. Ніколи раніше нічого подібного не доводилося йому бачити. Хоча інші чудні видіння були. І то віднедавна, коли авто, в якому він квапився на дуже важливу нараду, занесло на закруті й кинуло в яму. Пан Грушкевич видобувся з аварії цілком щасливо, зазнавши тільки незначного струсу голови. Однак після того він відчув у собі дивовижну зміну. Невідомо звідки появився в нього дар передбачення.

Безпомильне вгадування завтрашньої погоди – це дрібничка, про яку не варто й балакати. Пан Грушкевич міг тепер передбачити куди складніші речі, як от халепу, котра має спіткати сусідку, чи хворобу, котра звалить співробітника фірми. А бувало, мов електричний розряд, пронизував його свідомість образ чиєїсь смерті. «Ця людина завтра помре!» – раптово спалахувало в його голові, й він ледве стримував себе, щоб не кинутися до приреченого й застерегти перед нещастям.