Розділ «Львівські легенди»

– От, який ти молодець, – похвалив його вчитель, відібрав мишу і викинув її у смітник. – Ходи, дам тобі молочка.

Кіт був його єдиним співрозмовником, чемно вислуховуючи усе, що господар говорив, час від часу вставляючи своє заспокійливе і дружнє «мняв».

Учитель відшукав товстий згорток, у якому знаходилися його спогади, написані акуратним каліграфічним почерком старого інтелігента, і замислився. Палити було шкода, хтозна, може, ще вдасться дожити до кращих часів. У кухні під підлогою був погріб, де він тримав картоплю, капусту і слоїки з маринадами. Ті закрутки робила ще його дружина, і ледве чи вони ще були їстівними, але викинути їх не піднімалася рука. Тепер усе, що зосталося по ній, було йому дорогим і безцінним. Щоразу, спустившись у погріб, він торкався руками тих слоїків і на душі чомусь ставало легше. Цього разу він теж провів долонею по бляшаних накривках, змітаючи порох, і сам до себе всміхнувся: ці слоїки єднали його у часі з покійною дружиною, вона теж своїми долонями торкалася їх.

Учитель узяв з полиці мішок, сховав у нього згорток, а тоді підняв край ящика з капустою і запхав під нього свій скарб. Потім лежав на канапі і дивився у стелю. Їсти не хотілося, читати – теж. Згадався запущений семінарський сад і той квадрат потахлої трави, під яким лежали юнаки. Тепер, коли цим перейнявся КГБ, можна не сумніватися, що те місце буде знищене. Засиплють, розрівняють і посадять якісь кущі. Відтак уже ніхто не знайде їхньої могили.

Учитель підвівся, сів до столу і почав креслити план саду. Могила знаходилася під самим бічним муром, а відразу за муром розташувалися гаражі, які простоять ще не один рік. З кожного плескатого даху гаража стирчали чорні рури, які правили за комини, але рура, що стирчала з гаража навпроти могили, була найвища і помальована білою фарбою. Крім того дах гаража був вкритий шифером, тоді як решта дахів – залиті смолою. От він і буде орієнтиром, вирішив учитель. Потім оздобив свій план різними відволікаючими елементами – річка, ліс, церква, гора, траса… Мало що – може, він будуватися надумав на селі.

Тепер йому на душі стало спокійніше, він запарив чаю, вкраяв хліба, поклав на нього зверху плястерки плавленого сирка за 11 копійок, і це був його обід, хоча й міг швиденько зварити горохову зупу з пакету. Котик вмостився у нього на колінах і тихенько муркотів.

Коли капітан, оглянувши речі, що їх приніс учитель, висловив бажання самому провідати руїну бурси, Ревакович відчув тиху підозру, що либонь йому знову не минути Сибіру, і хоча епоха Сталіна проминула, але траплялися випадки, коли вчителів садили за те, що розповідали учням дещо іншу історію України. Чимало вчителів було звільнено з роботи разом зі старою професурою ще на початку 1970-х. Спілкування з КГБ до добра не веде, думав учитель, так чи інак, а мені це не минеться. У кращому випадку піду працювати в котельню – останній прихисток совєтського інтелігента. Про це він роздумував, чекаючи на капітана, який призначив йому зустріч на трамвайній зупинці на вулиці Шевченка.

Капітан був точний і вбраний по-діловому, незважаючи на спеку, а що через плече у нього звисав фотоапарат, то скидався більше на туриста, аніж на офіцера держбезпеки. Ревакович полегшено зітхнув, бо найбільше боявся, що кагебіст з’явиться у формі і доведеться чимчикувати в такому товаристві вулицею. Дорогою вони не розмовляли, капітан курив і зацікавлено роззирався на боки, мовби у цій місцині опинився вперше. Незабаром вони перетнули стадіон і опинилися біля вилому у стіні. Довкола не було ані душі.

– А хіба тут нема брами? – поцікавився капітан.

– Є, але з тамтого боку. Якщо бажаєте…

– Ні-ні, я тільки так…

Вони увійшли до саду, і Ревакович знову відчув ту саму тривогу, що й першого разу. Здавалося, за ними стежать десятки очей, але довкола панувала тиша, кудись поділися ворони, а комашня, що зривалася у повітря з-під ніг, дзумріла якось приглушено, немов не тут, поруч, а десь далеко. Час від часу вистрілювала суха гілка, а уламок її стрибав набік, і тоді кущі здригалися, а з них вилітали дрібні мушки. Як і тоді, жалібно квилила кватирка у будівлі, і капітан запитально зиркнув на вчителя, прислухаючись до того квиління. Учитель пояснив, звідки воно долинає, капітан кивнув і попросив показати, де поховані розстріляні семінаристи. Уся та історія скидалася йому на байку. Про те, що розстріли відбувалися у червні і липні 1941 року по всій Україні, він знав. Чекісти перед наступом німців скрупульозно зачищали тюрми з політичними в’язнями, про це були документи і безліч свідчень, опублікованих уже під час війни в окупаційній пресі та за кордоном. Була навіть кінохроніка. А от про масові розстріли уже по війні… такого Королюк не чув. Але враження свого не міг приховати, коли побачив той виразний квадрат низенької прибитої мурави, що виділявся посеред розбуялої рослинності, серед високого до колін пирію, величезних лопухів і гордого будяччя. Такий самий квадрат йому уже доводилося бачити у Івано-Франківську на центральному цвинтарі. Там були поховані жертви 1941 року.

Капітан вийняв фотоапарат з футляра і зробив кілька знимків. Учитель стояв поруч, він не мав жодного бажання зав’язувати розмову з кагебістом і лише чемно відповідав на усі запитання. Погляд його упав на лінію електропередач, яка тяглася простісінько над могилою і – далі над гаражами. Як це він її раніше не помітив? Треба обов’язково зазначити на карті.

Відтак капітан рушив до будівлі. Всередині нічого не змінилося, хоча ні – під стіною валялося кілька пляшок пива. Раніше їх не було, отже учні і справді влаштували екскурсію. Капітан мовчки похитав головою і зітхнув. Вони поволі переходили з кімнати до кімнати, але всюди їх чекали лише купи битого брухту, аж поки погляд капітана не впав на дерев’яні сходи, що вели кудись нагору.

– Як ви гадаєте? Що там?

– Мабуть, стрих.

– Ви туди не зазирали?

– Ми ж шукали м’яча. Він не міг туди залетіти.

– Хтозна, – стенув плечима капітан і запалив цигарку. – А що як нам піднятися туди?

– Не знаю, в якому стані ці сходи… та й перекриття дерев’яне… може, протрухло…