Розділ «Львівські легенди»

– Нічого, ми обережно.

І він сміливо подався до сходів, а вчитель слухняно посунув за ним. Сходи рипіли і потріскували, капітан намагався ставити ноги на краї сходинок, учитель робив те саме, відчуваючи, як тривога усе наростає і наростає. Він навіть добув з кишені пігулку валідолу і поклав під язик. В голові стукали молоточки, тиск відчутно піднімався.

То й справді був стрих, доволі просторий, тут також лежали дошки, уламки меблів, а ще різне лахміття, в якому можна було упізнати старі чорні сутани, штани, пояси, черевики, траплялися і старі здуті м’ячі. Учитель підняв одного з них, то був такий самий м’яч, як і той, якого хтось викинув їм з-поза муру, тільки пробитий.

– Вони тут таки справді грали у футбол, – сказав капітан. – І м’яч такий самий. Хтось вирішив з вами пожартувати.

– Якби ж то тільки зі мною.

– А ото… гляньте… що там? – показав у куток, де щось чорніло.

Учитель поправив окуляри, хоча це мало допомогло, бо в кутку панувала темрява. Але капітан підготувався як належиться – вийняв маленького ліхтарика і спрямував світло у кут. Тепер можна було упізнати стару дерев’яну скриню, вкриту густим пилом. Підійшовши ближче, обоє змушені були зігнутися, бо у цьому місці дах знижувався, капітан уважно обстежив скриню і здивовано промовив:

– Тут така пилюка, що схоже до неї не торкалися роками.

– Чому це вас дивує?

– Людська цікавість не має меж. Невже ви думаєте, що сюди окрім нас більше ніхто не проникав? Спробуйте підняти віко, а я буду світити.

Така місія вчителеві не припала до смаку, але він не сперечався і потягнув віко догори, проте щось його не пускало, хоча жодного замка видно не було.

– Що там таке?

– Щось не пускає… таке враження… що… – Учитель випростався і вдарився головою в балку.

– Ану ви тепер світіть.

Капітан рішуче ухопив віко і смикнув, і відчув, мабуть, те саме, що й учитель, бо не стримався і вилаявся – віко спружинило так, мовби хтось його зсередини притримував. Капітан відступив на крок-два, щоб не стояти зігнутим, вийняв з-під пахви пістолета і скомандував:

– Ану вилазь!

– Ви що – думаєте… там хтось є? – здивувався вчитель, все ще не вірячи своїм власним відчуттям.

– А ви думаєте інакше? Певно, там і сидить той ваш дідок. Колишній сторож. Вилізай, бо стріляю! – Але зі скрині не видобулося ані звуку. – Рахую до трьох!

– Може, не треба? – торкнувся його плеча вчитель.

– То хай вилізе. Раз… – Тиша панувала така, що вчителеві аж задзвеніло у вухах і він струснув головою. – Два…