Розділ «Львівські легенди»

– Куди він подівся?

– Пішов у ті руїни.

Капітан КГБ Ігор Королюк дивився на учителя, примруживши очі, злегка засліплені сонячним промінням, що лилося з вікна, і думав про те, що знову йому доручили справу, яка не завершиться нічим добрим. Ось сидить перед ним цей учитель, який за інших обставин міг бути професором в університеті, і розповідає якісь байки. Хоча… м’яч…

– Той м’яч у вас? – перебив він учителя.

– Так, прошу пана.

– Не називайте мене «прошу пана». Звертайтеся до мене «товариш слідчий».

– Так, товаришу слідчий.

– Завтра принесете його сюди. І що було далі, коли ви зайшли у будівлю за тим старим?

– Я його не знайшов. Він зник. Я обійшов усі закапелки, але – жодного сліду.

– Хіба там не було других дверей?

– Були і не одні, але геть завалені цеглою і дошками. Він би не міг через них вибратися.

Капітан закурив і поглянув на годинника: уже дві години триває ця розмова, а кінця нема.

– І як ви це пояснюєте? – запитав утомлено.

– Ніяк.

– Далі.

– Я зібрав дітей, ми ще трохи понишпорили за нашим м’ячем, але так його й не знайшли. А коли вийшли на стадіон, то виявили, що у двох хлопців пропали кеди, а на їхньому місці опинилися старі стоптані мешти… Правда, фірми «Baťa»…

– Як-як ви кажете? Можете написати?… Отак – з апострофом?

– Так. То були мешти славетної довоєнної чеської фірми. Я сам у таких ходив. Але по війні фірму націоналізували, і вона вже випускала взуття під іншою назвою… Здається, «Svit»… А власник фірми Ян Батя, який очолив її по трагічній смерті брата Томаша, емігрував до Канади і там уже заснував фірму «Bata Shoes». Без апострофа.

– І ті мешти, само собою зрозуміло, є у вас?

– То були мешти для гри у футбол. Я подумав, може, варто створити у школі музей спорту…