Розділ «Львівські легенди»

– Який ви ніжний, пане Луцик, як ніколи, – зашарілася вона.

«Ще б пак, – скривився кіт Луцик. – Я собі ніколи нічого подібного не дозволяв. Цілувати цю стару дримбу? За макітру вареників?»

Коли обоє вийшли з покою, кіт Луцик прожогом метнувся до бляшанки і пошургав у ній лапкою. Далі вже на трьох лапах вискочив на стіл і розбовтав отруту в сметані.

Пан Абель, повернувшись, не помітив нічого підозрілого. Кіт забився під ліжко і тер лапою по підлозі, щоб зчистити трутку. Дуже з тим квапився, бо не міг відмовити собі у такому задоволенні, як поспостерігати за агонією ненависного ворога. Сподівався, що з Абелевою смертю повернеться він до свого природного стану. Не можна сказати, що при цьому не відчував остраху, живучість кота перейшла уже в якийсь містичний вимір, де всі явища нараз втрачають будь-яке логічне пояснення. Ті, що вирішили проводити над ним свої жорстокі експерименти, можуть перебувати неподалік і спостерігати. Якщо так, то вони обов’язково б втрутились. Однак Абель поглинав вареники з отруєною сметаною без жодних перешкод.

Кіт Луцик не зводив стривожених очей від свого двійника. Абель урешті помітив це і проплямкав:

– Що, і тобі хочеться вареничка? А от не дам! Он там маєш своє затруєне молочко, можеш хлебтати… А як ти дивишся на прогулянку в лісок у чорному «дипломаті»? Га? Ха-ха-ха…

Він реготав так самовдоволено, що бризки сметани, вилетівши з рота, опали просто перед носом кота Луцика. Кіт форкнув і відступив до стіни.

Сміх Абеля змінився враз на якесь хрипке деренчання, а ще за хвилю він уже впав на підлогу і забився в корчах, стискаючи руками живота.

Пан Луцик відчув різкий і пекучий біль в животі, хотів кричати, але натомість виривалося лише нерозбірливе булькотіння. В голові завили пронизливі сирени. Бачив перед собою живісінького кота Абеля з ядучою посмішкою.

Заскреготіли гальма, і авто зупинилося біля його голови.

– Догрався, – сказала жінка. – Абсолютно нездалий екземпляр.

– Я мав рацію, коли не радив його вибирати. Він для цієї ролі явно не годився, – відказав чоловік.

– Чомусь мені здавалося, що це саме той, який нам потрібен. Шкода, стільки праці – і все намарне.

– Не так уже й намарне. Контакт повинен будуватися на взаємній симпатії. Для цього не варто вибирати занадто інтелектуальну особу. Гадаю, такий екземпляр, як господиня, цілком придатний для дослідів.

– Ти думаєш?

– Я впевнений.

Пан Луцик звівся на ліктях, але не побачив ні машини, ні людей.

– Йому залишилися лічені секунди.

– Сам собі винен.

Пан Луцик одним сильним ривком кинув своє тіло вбік і підім’яв кота.