Розділ «Частина перша»

«Трістан та Ізольда» [9] книжечка називалася. Не книжечка, правда, а зшиток саморобний. Іван Степанович про тую любов з німецької для неї переклав, по-своєму скомпонував, зшив аркуші і вийшла книжечка.

Вже й другі півні проспівали перед зорею, ось уже й треті перед світанком почали голос подавати, а вона з очима, повними слізок, читає й читає…

Король Марко з якогось там королівства ненавидів свого племінника, адже бачив, як він кохає королеву, а королева – його.

Та за таку любов король Марко півкоролівства свого віддав би, але не таланило йому на такі почуття, на щастя таке. Король Марко заздрив такій любові, бо сам він з такою пристрастю нікого в своєму житті не кохав і його так палко ніхто не кохав.

А заздрячи чужій любові, король Марко все робив, аби якщо й не вбити любов – це і королям не під силу, – то бодай закоханих розлучити.

І це заздріснику вдалося.

Закохані зазнали багато лиха і тяжких пригод. І хоч вони загинули, але їхні почуття все одно вистояли, бо вони – сильніші смерті і всіх лих, разом узятих.

Вражений таким почуттям, король Марко змилостивився і звелів Трістана та Ізольду поховати в одній капличці. Невдовзі з могили Трістана піднявся незвичайний терновий кущ і, перекинувшись через капличку, вріс у могилу Ізольди. Тричі наказував злий король зрізати той кущ, але кожного разу він з’являвся наступного дня – такий же чудово-незвичайний, як і раніше.

Мотря плакала, читаючи сумну повість про любов двох, які знайшли себе і своє щастя, і раділа водночас, що є така любов, яка навіть смерті не підвладна. І незчулася, як матінка, тінню підкралася до неї і вирвала з її рук зшиток.

– А що ти… читаєш? Це тобі, мабуть, той чародій передав? Щоб сохла за ним? Я думала, це Святе Письмо, а це про… про любов. Про яку любов, дурепо? Немає любові, повір мені, невдячна дщерь. Бо коли б вона була, то я першою її спізнала б. Не бувати тому, що задумав старий чаклун!

Мотря й ойкнути не встигла, як матінка на дрібненькі шматочки порвала-пошматувала зшиток, підбігла до вікна і викинула порване геть.

Закружляли шматочки, закружляли й розлетілися, як війнув вітерець із саду…

– Ось так і з Мазепиними чарами буде! – кричала матінка. – Пошматую їх і за вітром розвію!..

І вже не знала Мотря, кого їй було жалкіше – якихось незнаних Трістана та Ізольду і їхню любов, що тернами поросла, чи себе й свою любов було шкода, що теж заросте тернами…

Незчулась, як у журбі заспівала, душу свою ятрячи:

Цвіте терен, цвіте терен,

Листя опадає:

Хто з любов’ю не знається,

Той горя не знає…

Історики й досі міркують над тим, чим могла зачепити гетьмана юна красуня Мотря. Не тільки ж красою. Краса, як кажуть, до вінця. А мабуть, захопила його і своїм характером, хай і норовливим, але ж і благородним. Дівчина була наділена від природи небуденним розумом, вдалася гострою на язик, швидка, як казали, мислями і вчинками, була рішучою і не такою, як всі. Цим своїм характером вона й підкорила гетьмана, який тоді перебував у самотині, з якої, здавалося, вже не було – враховуючи його вік – виходу. А тут така дівчина, таке кохання! І хай він був досвідченим в амурних походеньках, але Мотрю сприйняв вище за чергові походеньки. Він не встояв перед цією незвичайною дівчиною, як не встояла й вона перед його чаром.