Розділ «Частина перша»

– Отець домовий! Скоч додолу та принеси мого Івана до мого дому: неси його душу, неси його біле лице і щире серце якнайскоріше, якнайпрудкіше, в цей час, у цю годину. Біжи прудко, біжи хутко, як цей дим біжить угору, щоби ти так прудко та хутко приніс мені нарожденного, хрещеного і молитовного раба Божого козака Івана…

Кладкою в Україні називається дошка або колода, покладена через річку, струмок, болото для переходу на другий бік чи берег.

Або ще невеликий дерев’яний поміст лише з одного берега на річці, ставку чи ще на якійсь водоймі для прання білизни. До таких кладок приходили жінки та дівчата зі жлуктами, ночвами, коритами й праниками (там, на кладці часто й побачення призначали), жартували, сміялись та, перучи, лупили праниками пране. А часом перучи й співали – про кладку і в піснях згадується. Без неї жінкам аж ніяк не можна було – в хаті чи біля колодязя з пранням, як збереться його багатенько, не впораєшся.

Того часу про кладку в піснях виводили, і за нашого часу – колись популярну «Марічку».

Герой на одному боці живе, а та, що запала йому в серце, – на другому.

Пригадуєте?

В’ється, наче змійка,

Неспокійна річка.

Тулиться близенько

До підніжжя гір.

А на тому боці —

Там живе Марічка

В хаті, що сховалась

У зелений бір…

Парубок ходить сам не свій, бо туди (на той берег) дороги не знаходить. Але духом не падає, бо налаштований рішуче:

Все одно на той бік

Я путі знайду.

Чуєш чи не чуєш,

Чарівна Марічко,

Я до твого серця