Розділ «Частина перша»

Не зная сна. На третий день

Ее светлица опустела…

Треба гадати, саме тоді Марія (вона ж Мотря, Мотрононька) втекла з отчого дому, втекла самовільно, без дозволу батьків, що вважалося великим злочином; втекла не на гульки, не на досвідки, де збиралися незаміжні дівчата, втекла до коханця, до старого Мазепи, який був чи не до безтями закоханий в юну дівчину, у свою хрещеницю – як і вона була закохана у свого, по суті, названого – хрестив же – батька. І почалася їхня велика, але щасливо-нещаслива трагедія…

У слов’ян-русичів (чи хоча б у євреїв) прізвища створювалися не лише від імені батька, як у більшості народів, а бувало, що й від імені матері. (Найвідоміший приклад – знаний артист естради Аркадій Райкін. Син Райки.) А ось у татар, як і взагалі в тюркських народів і племен, прізвища утворювалися лише від імені батька. (Кожний з дитячих літ мав запам’ятати імена своїх предків по батьковій лінії аж до сьомого коліна!) В Росії татари до батькового імені тепер додають закінчення – ов, – ев, -ін. Так і виникли татарські прізвища Аксаков, Баширов, Бусаєв, Юдашев, Абайдуллін, Тургенєв…

Також виникнення деяких татарських прізвищ було пов’язане з професією. Хоча б: Урманчеєв (лісник), Аракчеєв (торгівець горілкою). А вже нащадки їхні ставали на Русі (Київській, Московській чи пізніше в Росії) «чистими» росіянами (самоназва – руські) й, бувало, займали значні державні пости, ставали дворянами, відомими у віках – або зі знаком «плюс», або із знаком «мінус», все одно. Як от вище згадуваний Аракчеєв – державний і військовий діяч за царювання Олександра I, згодом начальник військових поселень, прославився реакційною політикою (названою палочною дисципліною), нещадно розправлявся з антикріпосницькими виступами селян та військових поселенців. Звідтоді поняття «аракчеєвщина» стало символом усякого деспотизму і брутальної сваволі. (Але хтось Аракчеєвим та його «аракчеєвщиною», певно, гордиться, адже його уведено до книги «100 великих россиян», що її видала Москва.)

«Богат и славен Кочубей…»

Так, так, «наш» Кочубей, Василь Леонтійович.

Багатим він таки був – мав численні і чималі маєтки, кріпаків на тих хуторах, а ось славним… Ніде не вчився, як і більшість тодішніх діячів (крім Мазепи, який був надзвичайно освіченим, але це на ті часи – неймовірна рідкість), був самоуком, якого навчило життя. Від природи володів кмітливим умом, умів пристосовуватися – особливо до сильних тих часів. У житті часто, крім освіти (і багатства теж), потрібні ще й знайомства з впливовими людьми. Треба для успішної кар’єри стати чиїмось протеже – як зветься особа, що користується чиєюсь прихильністю або рекомендацією для влаштування своїх справ, для службової кар’єри, взагалі стати чиїмось улюбленцем або ставлеником.

У народі це добре розуміли – по-простому, але вельми парадоксально-мудро. Як запевняє героїня Степана Руданського, яка в церкві ліпила свічку і Богу, і чорту: «Треба всюди, добрі люди, приятеля мати…»

Гм… Таким архівпливовим приятелем, який витягнув Кочубея до влади по службовій драбині і був для нього Мазепа Іван Степанович. (Кочубей був його протеже.) Ставши гетьманом, Мазепа потягнув на гору за собою і свого приятеля, з яким покумував і був другом для його родини. Так нікому не відомий Василь Кочубей – хоч і багатий, але ж без освіти й військового досвіду – в один, як кажуть, мент стає генеральним писарем при уряді – завдяки Мазепі. І пішов далі зростати – теж дякуючи Мазепі, – аж до генерального судді. Може б, і ще зростав і сягнув би нових вершин влади, якби чорт-біс не підштрикнув писати доноси на свого благодійника (так віддячив йому за допомогу), але це вже, як кажуть, інша тема.

А ось слава…

Слава за життя вперто обминала Василя Леонтійовича – не було, очевидно, причин виявляти до нього прихильність, протегувати йому. Надто невдатним був Василь Леонтійович Кочубей! Слава прийде, коли Василь Кочубей, вже страчений за зраду свого благодійника, друга і кума, як злочинець, лежатиме в могилі. Після переходу Мазепи до Карла XII буде реабілітований, і сам кат його Петро I (це він засудить Кочубея на смерть) оголосить його героєм, і Василя Леонтійовича, як «невинно убиенного», перепоховають у Києво-Печерській лаврі – ось тоді до нього й прийде… Слава не слава, а відомість таки з’явиться, після якої його заднім числом називатимуть ще й «державним діячем».

Та й Пушкін про нього дізнається теж завдяки реабілітації і царській вказівці прославляти Кочубея яко героя.

Що таке, зрештою, герой? У первісному значенні (за греками давніми) це – дух померлого, який впливає на живих (герой з грецької перекладається, як владика, пан). Героями вважалися душі видатних предків, вождів, богатирів, потім поняття героїв розширилось і до них стали прирівнювати сили природи, казкові образи, деяких богів і демонів крито-мікенської епохи, епонімів племен, областей, міст, і тоді ж їх вперше почали називати напівбогами. У класичну епоху героями почали називати також борців за свободу, видатних полководців. Культ героїв був зазвичай пов’язаний з їхніми гробницями і носив хтонічний характер: жертви приносились увечері чи вночі, і тварини мали бути чорної масті. За віруванням греків, герої жили й у гробницях і звідти впливали на долі людей та полісів.

Вважалися посередниками між богами і людьми, захисниками людей, охоронцями від зла та лих, рятівниками від незгод. Вони – благодійники людей – знищували чудиськ, велетнів-розбійників, це борці з ворожими людям демонами. Але герої можуть бути і небезпечними – якщо їх не шануватимуть. Гробниці героїв з їхніми уявними останками вважалися такими, які володіють чудодійною силою, і були об’єктами культів, що згодом вплинули на обожнювання елліністичних царів та римських імператорів. (Ряд рис і функцій героїв християнство перенесло на святих.)

Сьогодні герой – це видатна своїми здібностями і діяльністю людина, що виявляє відвагу, самовідданість і хоробрість у бою і в труді. Або людина, яка втілює основні, типові риси певного оточення, часу, певної епохи тощо, а також чим-небудь відзначалась і привернула до себе увагу.

Таким героєм Василь Леонтійович Кочубей, даруйте, ніколи не був, а прославився він доносами на свого благодійника, друга родини та ще й кума, а кумівство у ті часи в Україні прирівнювалося до спорідненості…

Серед українських дворян і старшин часів Гетьманщини найвідоміший (хоч історичні оцінки його діаметрально протилежні) – Василь Леонтійович Кочубей. Він теж веде свій родовід від беків (титул тюрків знатного роду, князів або начальників невеликих племен, урядових та військових осіб) татарської орди, що кочувала ще в ХVI столітті в степах між Дністром та Дніпром, серед них згадується і якийсь Кочубей – від тюркських слів «коч» і «бей» (теж знатний титул у тюркських народів і племен), який займався скотарством і кочував з худобою та своїми підданими південними степами. Прародитель прізвища Кочубей, а тоді просто кочу-бей, на початку ХVII століття подався на службу до русів Київської Русі, прийняв християнство з ім’ям Андрій [8]. (За іншими даними, він навіть був знаним комонником у війську Богдана Хмельницького і буцімто дослужився до сотника.)

Онук його – Василь Кочубей. Народився він 1640 року. Якимись особливими здібностями не відзначався, але був трудолюбивим (а це – немало) і добре знав канцелярську службу. У 1681 році став регентом військової канцелярії, в 1687-му – завдяки Мазепі – генеральним писарем, чин на той час значний, а маючи його, можна було «стрибнути» ще вище. Та ще спираючись на покровителів.

Іван Мазепа, ставши гетьманом, нагородив Кочубея селами (в тім числі – знаменитою, оспіваною Гоголем Диканькою), ще й присвоїв йому в 1694 році достоїнство генерального судді (Василь Леонтійович, онук татарина, добре спрацювався з гетьманом Мазепою), а в 1700-му виклопотав для нього ще й звання стольника (двірський, згодом придворний чин-посада в Російській державі XIIІ – XVII століть; стольник прислужував князям-царям під час урочистих трапез, супроводив їх у поїздках, а згодом стольників призначали на воєводські, посольські та інші посади).