Розділ «Частина друга Під зорями Аргентини?… Та ні ж бо – «полтавська галушка»»

– Якщо вже перетягувати, – починав Василь Андрійович, закохано дивлячись на дружину, – то, може, Москву перетягнемо в мою Полтаву?

– Е-е, такого не може бути. Це навіть вашому Мазепі… Свою історію, сподіваюсь, ти пам’ятаєш? Так ось, навіть гетьману Мазепі не вдалося свого часу і за допомогою шведів відірвати Полтаву, чи пак Україну, від Москви. Тож змирися, любий, не Москва буде у твоїй Полтаві, а навпаки, Полтава – у моїй Москві.

– Невже твоїй Москві мало свого, що й мою Полтаву забрала?

– Мало – не мало, а ми… Ми – руські, ми такі. Нам усе… мало. І все буде наше. І не сподівайся: те, що ми беремо, ми не повертаємо. Ще предки наші казали: «Що Москвою взято, те свято…»

Катерина була істинною русачкою, навіть ратувала, аби Росія швидше йшла воювати якісь там Дарданелли – здалися вони їй, – і приєднувала їх до своїх неміряних володінь… Але він її кохав. І цим усе було сказано.

І сприймав її таку, якою вона була й іншої йому не треба. Та й до всього ж вона його теж кохала і, як самі росіяни кажуть, душі у ньому не чула…

– Годі, годі, – поспішно казав, – з політикою. Давай краще… кохатися. Люблю кохатися – кращого у світі людей, по-моєму, немає. І не буде ніколи. А буде любов, буде і все інше…

Пригортав дружину до грудей і почувався щасливим-щасливим.

– За одну Вірусеньку, що ти мені подарувала, я буду тобі до гробу вдячний!.. А Москва… Де будеш ти, там буду й я. Ти у Москві, то й мені випадає бути в Москві. Тільки Полтаву я все одно забути не можу.

– А ти й не забувай, Василечку…

Так вони й жили у Москві – в любові та злагоді.

А все чому? Та ось чому…

І кожна корова знаходить свою хвіртку…

На правах вставної новели

…Досі мене тягне… подивитися на хутір з жіночим йменням Руда.

І де ж це, де ж це у світі білому, в яких палестинах той хутір Руда, що до нього так тягне чоловіка – навіть на схилі віку? Напевне ж у тому хуторі було йому колись любо (пригадуєте, так співав ще батько Махно: любо, братці, любо жити…)

А втім, у фразі зроблена невеличка купюра – там іще згадуються Прилуки. І повністю вона так звучить: «Досі мене тягне в Прилуки подивитися на хутір Руда…»

А Прилуки – місто обласного підпорядкування Чернігівської області, райцентр на річці Удай (басейн Дніпра), Україна…

– Всього лише… Україна? – вигукнув майже розчаровано один із тих, кому я розповів якось цей випадок, історію цю.

Ось вона.