Розділ «Частина 2 Мораль»

Були іще накази. Багато наказів. Стіни бібліотеки були списані ними. Часом вони нам снились.

Дні в Сколісі були одноманітними, важкими, сповненими зусиль, поту і крові. І, разом з тим, вони бігли невимовно швидко.

Я сильнішала. Витягнулась, стала жорсткішою. Моє тіло набуло м’язів. Долоні вкрились мозолями. Близнюки все рідше били мене палицею — я навчилась не тільки тримати лук, а й стріляти точно в яблучко. Я зуміла стати однією з кращих у своєму класі. І вперше в житті собою пишалась. Хоч у школі моя гордість за себе наче зависла в затхлому місці. Один день був схожий на інший. І кожна мить була подібна до попередньої. Але я не могла поділитись своїми здобутками з батьками і братом. І це пригнічувало мене… Тому жодні мої надбання не були насправді важливими.

Минув час і настав останній рік навчання в Сколісі. Я знала, що після цього всі охочі, які відмінно складуть випускні іспити та отримають гарні відгуки від вчителів, зможуть спробувати вступити до Дарвенхарду. Але я хоч і одна з кращих учнів, та була переконана в тому, що стану сервусом. Не дарвенхардцем, ні. Мої переконання не змінилися: ні коли мені було п’ятнадцять, ні у дев’ятнадцятирічному віці.

Ми з Адамом таки поцілувались. Вірніше, він ризикнув і поцілував мене в кінці першого курсу. І я його не вкусила — хоч, визнаю, бажання трохи його налякати виникло.

Та я хотіла тієї… ніжності.

Власне, це те, що можна було сказати про наші з ним стосунки. Гадаю, Адам був закоханий в мене, хоч ніколи не говорив про це. Він був гарним, а з роками ставав ще кращим. І я знала, що за ним впадає не одна дівчина з нашої школи, зокрема, як не дивно, і Вишена. Ми з нею не сварились через це, навіть ніколи не обговорювали цю тему — хоч, я знаю, вона хотіла. Та я була надто сильною, вона — надто несміливою. Але я не тримала Адама біля себе.

Хоч і не проганяла. Захотів би — пішов. А він не йшов. Ми ніколи не тримались за руки, не вели романтичних бесід. Просто часом цілувались десь у порожньому коридорі, чи в якомусь класі, або бібліотеці, за стелажами, ризикуючи попастись на очі дарвенхардцям (це чомусь особливо мені подобалось). Він одного разу спробував залізти мені під сорочку — і отримав такого штурхана в живіт, що більше не намагався це зробити.

Я не хочу провести все життя в шахтах.

А ще я не хотіла, аби наші з Адамом стосунки змінювались. Мене усе влаштовувало. Часом мені це надоїдало і я могла уникати його тижнями. Часом сама його десь ловила і притискала до стінки. Зазвичай це було після якогось іспиту чи особливо важкого тренування, коли мені хотілось розслабитись і відчути поряд когось сильного. Не знаю, чи він був так само задоволений нашими стосунками і тим, яка я холодна і колюча. Я заспокоювала себе тим, що не тримаю його.

Насправді я його мучила.

І це мені іноді дуже подобалось.

У тій школі, без зеленої трави і яскравого сонячного проміння, моє серце кам’яніло і ставало жорстоким.

Та, зрештою, усі ми кам’яніли. Так було легше.

Хоча минуло всього кілька років, та я майже забула, як виглядають мої рідні. Часом вони снились мені — і я не бачила їхніх облич. Після таких снів я прокидалась, спітніла і злякана, і крутилась у ліжку до світанку.

Часом я згадувала, як Лада в перший день навчання сказала, що я добре тримаю себе в руках. Я тоді думала, що просто гарно контролюю емоції, але з часом почала розуміти, що насправді я не мала, що контролювати.

Одного разу, коли ми сиділи в бібліотеці і робили домашнє завдання з історії Циркути, я раптом відчула сильний головний біль. Відвела погляд від величезної книги в шкіряній обкладинці, яку ледь донесла від одного зі стелажів, і роззирнулась. На столах, за якими працювали учні, а ще на стінах бібліотеки було багато канделябрів зі свічками, тому приміщення освітлювалось добре. Тільки дарвенхардці, що неквапом походжали то там, то тут, нагадували чорні тіні.

Дивно, але мені завжди здавалось, що підлога тут зроблена з червонястого каменю, але сьогодні вона раптом стала бляклою. Те саме відбулось і з дерев’яними стелажами та книгами на них — вони видались мені сірими. Я труснула головою, але нічого не змінилось.

— Чому тут усі книги сірі?! — нахилилась я до Лади. Та поглянула на мене збентежено. Заправила за вухо білявий кучерик.

— Що ти маєш на увазі?