Розділ «Частина 1 Забуття»

— Ну і чого ти смикаєшся? Усе гаразд.

Тигран простягнув мені руку і я несміливо вклала в неї свою. Його долоня була більшою і теплішою — збрехав одначе.

Хлопець притягнув мене до себе і обійняв.

— Я не хотіла лізти не в свою справу. Чи образити тебе.

— Щоб мене образити, треба щось більше, аніж Ждан у ролі мого батька.

Я не могла бачити Ждана і тільки тихо сподівалась, що він спить.

Тигран трішки відсторонився і поглянув на мене.

— Лягай і не переймайся, дурненька.

Якусь мить ми так і сиділи — Тигран обіймав мене і був так близько. В мене серце чомусь закалатало швидко-швидко.

Але він не робив нічого, просто дивився на мене — серйозно, спокійно.

Я знову лягла і поклала голову йому на коліна. Зніяковіння минуло.

— Тепер твоя черга щось розповідати, — сказав Тигран.

— Знаю я не так і багато. Здебільшого про Стожарів.

— І що ж ти знаєш про Стожарів?

— Що вони уміли чути думки бджоли і бачити очима змій, мишей, вовків та усіх інших тварин. Відчували биття сердець усіх, кого зустрічали, могли ходити із заплющеними очима, просто відчуваючи нутром, що і де знаходиться, а не бачачи очима.

— Ти пробувала щось робити?

— Трошки… Одного разу почула биття серця Волі. І кілька разів примусила волосся Златодари позеленіти, хоч уявлення не маю, як. Добре, що ми тепер не ворогуємо, бо раніше б Злата видерла мені коси за таке. Тепер тільки сміється.

— Злата? — в голосі Тиграна промайнуло щось дивне. — Вона дозволила тобі так себе називати?

— Згодна, це неймовірно. Але знаєш, вона зовсім непогана насправді. Хоч і вредна.

— Ну, а що далі? Стожари і зелене волосся?