Розділ «Частина 1 Забуття»

— Вона серйозно?

— Серйозніше нікуди.

Мал, здавалось, не міг відвести від мене очей, я аж занервувала. Це незручно, коли на тебе дивляться так захоплено.

— Щось не так? — запитала я.

— Це так, ніби зустріти богиню з давніх легенд, — прошепотів хлопчак.

— Ну все, ти доводиш її до зніяковіння. А вона, до слова, ледь жива. І голодна. Ти ж не хочеш, щоб богиня з давніх легенд померла на нашій кухні?

— Ага, — мовив Мал, так і дивлячись на мене.

— Мале, — поторсав його за плече Тигран. Той нарешті відвів від мене погляд і подивився на друга.

— Га?

— Вона голодна. А я тиждень пив саму воду.

— Так, зараз.

Наче зачарований, Мал відійшов від нас і подався до казанів.

— Хто я така? Чому він такий шокований? — спитала я тихенько. — Може, вже минув час таємниць і ти можеш мені розповісти?

— Ні, я розповім тобі завтра. Після того, як виспишся і відійдеш з дороги. Ти надто сонна, щоб сприймати подібну інформацію, — мовив Тигран безапеляційно.

Я відчула роздратування, що, схоже, граничило з істерикою. Очі почало щипати. Чому він нічого мені не каже? Завів невідомо куди, де мене спершу хотіли вбити, а тепер богинею називають, а пояснень ніяких не дає.

Аби не потекли сльози, я закліпала і поглянула в той бік, куди побіг Мал. Під казанами горів вогонь, а дим виходив у широкі щілини в стелі. Мал щось захоплено шепотів, часом озираючись на нас, і водночас ополоником з довжелезною ручкою наповнював дві миски бульйоном з одного з казанів. У мене аж слинка потекла. Інші кухарі недовірливо дивились то на хлопчака, то на нас.

— Не плач і не засмучуйся. Я більше нічого від тебе не приховуватиму, — тихо сказав Тигран. Я вперто дивилась у інший бік. — Ну ж бо, поглянь на мене.

— Не хочу.

Він тихо засміявся.

— Не вірю.